потім зір і мову йому одібрало, а ще хвиля - і помер бідолаха.
Побачивши сеє, Сімона стала плакати й гукати Кривого та Ладжіну. Вони прибігли не гаючись, і як побачив Кривий, що Пасквіно лежить мертвий, опух увесь і темними плямами взявся, він закричав:
– Ах ти ж, лайдачко, се ти його отруїла! Він збив таку бучу, що в сад зараз поназбігалося багато людей, котрі жили там поблизу; дивляться - Пасквіло лежить мертвий і весь опухлий, Кривий галасує на Сімону, що вона його заманила сюди і струїла, а дівчина, знетямлена несподіваним горем і болем, не пробує навіть боронитися; от і вирішили всі, що так було діло, як Кривий каже. Схопи-; ли плачущу дівчину та й потягли її в палату до подести.
Тут Кривий разом з іншими товаришами Пасквіновими, що тим часом надбігли - Опецьком, Нехлюєм та Понурою, - почав вимагати негайної розправи, і суддя став допитувати' дівчину; не впевнившись у її вині та зловмисності, він зажадав у її присутності оглянути мерця на тому місці, де все те сталося, бо таки з її слів не багато чого міг дорозумітися. Він велів повести її без збіговиська до того саду, де ще лежав Пасквіно, пухлий мов колода, потім сам пішов туди, оглянув не без подиву трупа і почав питати дівчину, як було діло.
Сімона підійшла до шавлієвого куща, розповіла для ясності про все, що було раніше, і, щоб показати судді, як те сталось, вона зробила так, як Пасквіно, - потерла собі зуби листком із шавлії. Кривий, Опецьок та інші Пасквінові друзі й товариші сміялись судді у вічі над тими, мовляв, вигадками й дурницями і ще наполегливіше вимагали кари душогубці - спалити її, та й уже! Аж тут бідолашна дівчина, прибита смертю коханого і налякана страхом кари, скоро після того, як потерла зуби шавлією, сконала на превелике диво всім присутнім таким же чином, як і Пасквіно.
Блаженні душі, що дійшли в один день кінця щирому коханню і віку смертельному! А ще блаженніші, як судилось їм нерозлучно до нової оселі втрапити! Найблаженніші ж, як і потойбіч є кохання, як на тім світі так само любляться, як і тут! Та, мабуть, найщасливішою із тих, що ми їх пережили, була душа Сімони - не попустила їй доля загинути од фальшивих обвинувачень Кривого, Опецька та Понури, тих злиденних чесальників вовни, а судила їй виправдатися з неслави почесною смертю, пославши в слід коханому Пасквінові. Суддя, як і всі інші, що були при тому, був сією подією безмірно вражений і не знав спершу, що почати; потім поду-мав-подумав та й надумався:
– Не інакше, - каже, - як ся шавлія має в собі отруту,; хоч, загалом беручи, вона буває нешкідлива. Щоб же од неї І нікому іншому такого лиха не скоїлось, треба вирвати сей кущ із корінням і спалити його. і
Коли той чоловік, що за садом доглядав, викопав той кущ у присутності судді, одразу виявилась і причина смерті двох нещасливих коханців: під сим кущем виводилась вели- чезна жаба-ропуха, що, як гадали, затруїла рослину своїм і тлетворним сопухом. Усі боялись до тії ропухи підступити, тож обклали її високими купами хмизу та й спалили разом із шавлією. Оттак скінчилась судова розправа про смерть бідолашного Пасквіна. Опухлі тіла Сімони та її коханого однесли Кривий із Опецьком та Понура з Нехлюєм до церкви святого Павла - бо вони були тамтешніми парафіянами - і там їх поховали.
Джіроламо любить Сальвестру; мати посилає його до Парижа; повернувшися, юнак застає кохану молодицею, прокрадається до неї в дім і вмирає коло неї; як понесли його до церкви, Сальвестра помирає біля нього
Як докінчала Емілія свою оповідку, почала з наказу короля говорити Неїфіла:
– Дорогі мої подруги, є на світі, як мені здається, такі люди, котрі забрали собі в голову, що вони за всіх розумніші, а насправді навпаки, і через те уперто не тільки людським порадам, а й природним законам противляться. З тієї упертості постало незліченно всякого лиха, а добра щось ніколи ніби й не видно було. З усіх же сил природних любов найменше піддається чужому розуму і всякій протидії: швидше сама минеться, ніж чиєсь втручання її спинить. Тим і надумала я вам розказати, як одна великорозумниця сягнула своїм глуздом, куди не слід було, і захотіла вигнати з синового серця кохання, що, може, самі зорі навіяли, та з любов'ю разом і душу з його тіла вийняла.
Так ось, жив у нашому городі, як повідають староденні люди, один багатий купець на ймення Леонардо Сіг'єрі і мав із жінкою своєю сина, котрого звали Джіроламо. Невдовзі по народженні сина купець списав заповіт і переставився. Опікуни малолітка разом із матір'ю провадили його справи чесно й порядно, а хлопець тим часом ріс із сусідською дітворою і вельми заприязнився з одною дівчиною-кравцівною. Як підросли вони трохи, та приязнь обернулась у жагуче кохання - Джіроламо тільки тоді був щасливий, коли свою жаданку бачив, та й вона його любила, надісь, не менше, ніж він її. Постерегла теє хлопцева мати і не раз за ті любощі сина лаяла й карала, та, бачивши, що він свого не кидається, стала скаржитись на нього опікунам - думала, бачте, як хто багатий, то йому вже й на терні помаранчі ростимуть.
– Хлопчику нашому, - сказала вона, - ледве чотирнадцять років минуло, а він так закохався в ту Сальвестру, ¦ сусіди-кравця дочку, що як ми його од неї не одлучимо, то: візьме та й ожениться з нею, нікого не спитавши, і тим засмутить мене навіки, або, як оддадуть її за іншого, засохне, бідний, з горя. А щоб сього не сталося, треба нам, гадаю, послати його кудись далеко в торговельних справах; як дівчини в і образ довго не бачитиме, то й зійде вона йому з мислі, а там; оженимо його з якоюсь дівчиною доброго роду. і
Опікуни сказали, що гаразд вона мовить, і пообіцяли їй} те діло якнайліпше владнати. От покликали вони до себе в і лавку хлопця, і давай йому один лагідненько так ось що го- ворити:
– Ти вже, синку, чималий виріс, пора тобі самому починати справ своїх пильнувати. Дуже було б нам приємно, якби ти отеє поїхав на якийсь час до Парижа, де, як побачиш, '¦ найбільше добра твого в торгу обертається. Опріч того, там ти скоріше, ніж тут, добрих звичаїв і людськості світової наберешся, на тамтешніх великих панів та баронів дивлячись, і сам сюди вже одукованим паничем повернешся.
Хлопець вислухав уважно тої мови, але одрізав опікунові, що нікуди їхати не бажає - і в Флоренції йому буде, як усім, добре. Статечні люди і вговоряли його, і корили, та іншої відповіді так од нього й не добилися; тоді сказали про все те матері. Мати дуже розгнівалась - не за те, що в Париж не хоче їхати, а за ті любощі - і все угрущала його докірливими словами, а потім приголубилась до нього, лримилилась і заходилася просити його вже по-хорошому, щоб він зробив їй і ласку і послухався опікунів, і таки вговорила сина поїхати до ' того Парижа всього на рік, не більше.
Так же і зробили. Поїхав молодий закоханець до Пари-: жа, а там його не рік, а цілих два роки продержали (все казали - не сьогодні-завтра поїдеш). Повернувся звідти; Джіроламо, ще палкішим коханням палаючи, та застав свою; Сальвестру вже молодицею - оддали її за доброго чоловіка,, майстра-шатерника. Несказанна журба обняла хлопця, та що мав бідний діяти? Мусив із тим якось примиритися.
Допитавшись, де тепер живе його люба, він почав ходи- ¦ ти, звичаєм закоханих молодиків, коло її дому, думаючи, що;; як він її, так і вона його не забула. Та він помилився - Сальвестра не впізнавала його, ніби зроду й не бачила, а як, може, і впізнала, то виду не показувала. Гірко було юнакові і в тому переконатися, і він силкувався якомога знову її серце до себе прихилити, але все даремно. І поклав він собі, хоч би і вмерти йому довелося, з коханою дівчиною на мові стати. От розпитався він в одного сусіди, де там і що в них у хаті, підстеріг, коли вона пішла з чоловіком кудись у бесіду, та й прокрався в її кімнату, сховавшися за розвішаними платами брезенту. Там сидів, аж поки чоловік із жінкою з гостей повернулись і полягали спати; почувши, що чоловік заснув, він підійшов до ліжка з того боку, де, як він бачив, лежала жінка, поклав їй руку на груди і спитав пошепки:
– Ти вже спиш, моє серденько?
Молодиця ще не заснула і хотіла була вже кричати, але юнак сказав їй хутенько:
– На бога, не кричи! Се я, твій Джіроламо. Почувши сеє, Сальвестра вся затремтіла і промовила:
– Іди звідси, Джіроламо, бог з тобою! Минулися вже наші дитячі любощі; тепер я мужня жона, і не подоба мені з кимось іншим, опріч мужа, знатися. Милим богом благаю тебе - іди геть, бо як почує чоловік, то лихо буде: не жити нам з ним після сього в мирі й злагоді. А він тепер мене любить, я за ним довільна і щаслива.
Живий жаль обійняв серце юнакове од тих її слів; він почав нагадувати їй про колишнє, як він любив її
