'Це жахливо - самому поспiшати до загибелi!..' - подумав Петро, i вона одразу ж вiдповiла: 'Дух мiй не загине, вiн же невмирущий. А тiло приречене'.

'Будемо боротись!'

'Думай про свiй рятунок. Слухай уважно...'

В Петровiй уявi помчали один за одним зримi образи, наче кадри кiнофiльму, i мчали вони з такою швидкiстю, що вiн ледве встигав фiксувати на них увагу. Звичайно, вона думала безсистемно, непослiдовно, й хто б мiг вимагати спокiйного, логiчного викладу вiд iстоти, приреченої на загибель? Але мозок нашого космонавта 'сортував' iнформацiю, i в Яворовича склалась бiльш-менш цiльна картина.

Те, про що вiн дiзнався, було неймовiрним. Влада Великого Розпорядника, яку той здiйснює за допомогою цiлої касти Головатих, мiцно спутує усе суспiльство. Вiн контролює психiку всього населення, кожного, хто її має: чи то природний венерiєць, чи робот. Усе спрямовано до одного: через самозаглиблення - до безсмертя. Один тiльки орган венерiйця - мозок - має розвиватися, всi iншi - тимчасовi, допомiжнi i мусять вiдмирати. I цi велетенськi мозки досягли нечуваного розвитку, розкрили найпотаємнiшi таємницi природи. Вони керують ростом рослин i тварин, можуть накопичувати потрiбнi елементи в рослинних органiзмах, одне слово - лiплять природу так, як вважають за потрiбне.

Населили планету бiологiчними роботами, мiсiя яких - обслуговувати Головатих. Природнi ж венерiйцi мусять 'пiднятися на вищий щабель еволюцiї' i всi, без винятку, стати Головатими. Але для цього треба розв'язати проблему народження, на випадок несподiваної загибелi мудрих. Над оцим завданням тепер i працює Великий Розпорядник i безчисленнi його помiчники. Саме тому ще й лишилися звичайнi венерiйцi, що генiям не вдалося обдурити природу. Але живуть вони пiд гнiтом страху, дух їхнiй не має змоги розвиватися вiльно, вiн запертий в тiснi камери обережностi, i це завдає венерiйцям невимовного болю; радiсть буття проривається тiльки в таємних мiсцях, куди не проникають бiохвилi центрального мозку.

Старi розповiдають красивi легенди. Нiбито колись було синє небо i по ньому котилося Золоте Свiтило, i жилося тодi венерiйцям весела i радiсно. Були вони дiтьми природи, i хоч рослини давали не такi концентрованi соки, а все одно живлющi. Розвивалися науки, допитливий розум заглядав у небо, в глибинi якого сяяли iншi Венери. Розквiтало мистецтво - спiвцi видобували свої пiснi з самiсiнького серця, художники вкрили скелi малюнками, на яких вигравали фарбами i дикi тварини, i дерева та птахи, i жiнки та дiти.

Кожне поколiння прикрашувало планету, залишаючи нащадкам чудовi зразки мистецтва. 'Культура Одноокого Бика', 'Культура Чорного Дерева', 'Культура Двох Крил'... - усе це епохи, якi продовжувались, як на земнi масштаби, тисячi, а то й бiльше рокiв. I венерiйцi тодi були iнакшi - мали меншi очi i свiтлий колiр шкiри.

Але планету спiткала страшна катастрофа - вибухнув Океан. З його глибин з гуркотом вирвалася рожева стiна, вода ринула на неї, i заклубочилися густi, безконечнi хмари. Довго боролася вода з тим жахним вогнем, рiвень океану дуже понизився, виступили з води захованi там гори, пiднялися стрiмкi береги. Нарештi таки вода поборола, але вогонь перетворив її на хмари, i вони так щiльно облягли небо, що назавжди сховалося Золоте Свiтило... Почалася Доба Самозаглиблення, розкриття Невiдомостi. Розвиваючи орган мислення - мозок, мудрецi надумали усе невiдоме зробити вiдомим, вони хочуть перемудрувати саму матiр Природу i домогтися Безсмертя. А навiщо воно? Адже смерть - це перехiд до iнших форм буття. Через природну смерть пролягає шлях розвитку.

Великий Розпорядник закарбував у мозку кожного венерiйця. перекази про отi давнi культури - то вигадки, мiфи. Але все-таки йому не вдалося зовсiм стерти слiди цих спогадiв у пам'ятi. Туманнi, неяснi i розпливчастi, вони, коли збуджувати пам'ять, чiткiшають, оживають, передаються у спадок. Зародилася течiя прихильникiв Золотого Свiтила. Вони вiрять, що Свiтило є, що без його живлющого промiння загинуло б життя... Свiтлопоклонники збираються в таких примiщеннях, куди не проникають бiохвилi Великого Розпорядника, i тiльки через роботiв вiн дiзнався про цей рух. Але знищити свiтлолюбiв йому не вдалося, лави їх повняться, вони вже навчилися протидiяти бiохвилям Великого Розпорядника.

'Я бачу в твоїй пам'ятi прекрасний образ Свiтила, - звернулася Промениста. - Скажи менi: воно справдi є?'

На обличчi в неї вiдбилися одночасно i тривога, i страх, i надiя; очi випромiнювали всi вiдтiнки блакитi.

- Є, є! - радiсно загукав Петро. - Є Золоте Свiтило, i воно поруч, недалеко вiд вас!

'Ти його бачив, чужинце?'

'Бачив. Але це така палаюча iстина, така слiпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо заслiпить'.

'Тепер я можу спокiйно йти до Межi, я щаслива, бо знаю, що омрiяне Свiтило є...'

Петро схопив її за руку, скрикнув:

- Навiщо? Тепер не час гинути! Будемо разом боротися!

Мабуть, дiя 'харчу спокою' вже скiнчилася, Петро вiдчував, як у нього закипає завзяття. Коли б тiльки допомогли йому свiтлолюбцi...

'Там, на тому плато, менi дали стебельце...'

'Невже отрута? '

'Отрута, чужинце... Такий звичай здавна... I добре, бо тяжко менi було б жити, знаючи, що син мiй спотворений, що вiн боротиметься проти моїх однодумцiв...'

Вона захиталася, наче п'яна, ступнула кiлька крокiв i звiльна опустилася на прохолодний перламутр. Яворович кинувся до неї, та вона зупинила його жестом зеленої руки.

'Iди вже, Людино... Дух мiй спокiйно залишить тiлесну оболонку. Адже правда, що Золоте Свiтило є?..'

- Правда, правда, - прошепотiв Яворович, не вiдриваючи болiсного погляду вiд цiєї далекої i водночас чимось уже близької iстоти. Напруженням волi уявив картину вечора з великим рожевим сонцем на обрiї. Вона аж здригнулася, сприйнявши цей образ, аж нiби ожила.

'Бачу, бачу... Прощай'.

Петро повернувся i покрокував до виходу. Навстрiч уже йшли жiнки у бiлому - урочистi, зосередженi. Вони спiвали. їхнi уста розтулялися i стулялися. Коли б Яворович мiг сприймати їхнi звуки, вiн почув би 'Пiсню прощання'. Та вiн iшов крiзь цi звуки, як ходив на землi крiзь радiохвилi. А звуки шугали невидимими птицями. Спочатку жалiснi, а потiм веселi слова наповнювали примiщення, вiдбивалися вiд блискучих стiн. Але Петро нiкого не чув, окрiм гупання своїх крокiв i калатання серця. Хвилювався в передчуттi боротьби.

БУДЕМО БОРОТИСЯ

Коли Петро пiдiйшов до своїх друзiв, якi сидiли бiля товстого чорного стовбура, кров кинулась йому до обличчя: Гiлка чистила бiлi 'яблука спокою', а Рожевий уже тримав одно в руцi, збираючись кусати.

- Не смiй, не смiй їсти! - гукнув Яворович i шулiкою кинувся до свого розгубленого друга. Вихопив те 'яблуко', розмахнувся i закинув його в гущавину. - Це ж опiй, отрута, розумiєш - отрута! - Рожевий, ще не зовсiм збагнувши в чiм рiч, поглядав то на свою кохану, яка застигла з бiластим 'яблуком' у руцi, то на Петра, що розмахував руками i кричав з усiєї сили: Хiба ти ще не отямився, не зрозумiв, що з нами робиться? Адже ми забули про своє покликання, ми стали тваринами, рабами!.. Подумай про свiй народ!

Рожевий, наче прокидаючись вiд сну, провiв долонею по обличчю, приглушено сказав:

- Справдi... Цi плоди затуманили менi голову. Так, так... Може, моя Країна Щитiв уже вкрита трупами, а я тут...

Вiн хотiв пiдвестися, та Гiлка кiшкою кинулася до нього i вхопила за довге волосся. Лiвою рукою стискувала йому жмут на головi, а правою тицяла 'яблуко' до рота. Рожевий одвертався, не схотiв їсти, мiцно взяв її лiву руку, так що вона випустила волосся, i пiдвiвся на рiвнi ноги.

- Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одурманити, - пояснив Петровi, хоч той i так добре розумiв, що вiдбувається. - Але тепер я не пiддамся, не пiддамся...

- Вiрно, друже!

- Я пiду в Країну Щитiв, ми будемо боротися.

- Спитай у Гiлки, де вона подiла нашу зброю.

Петро спостерiгав, як вони розмовляли, бачив на обличчi дiвчини вираз розгубленостi, i вiдчував, як у грудях наростає ненависть до цiєї iстоти, що поставила i його, i Рожевого на краю загибелi. Правда, вiн розумiв, що Гiлка-тiльки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не мiг перебороти неприязнi до неї.