з кабiни вниз сповзають, стiкають пасма.

Посвiтлiло. Просвiт!

Отже, один 'поверх' пробили. Над головою знову стеля - щiльне темно-буре склепiння. Але посвiтлiло мало, тут мусить бути свiтлiше... Сюди вже повиннi пробиватись променi - чому ж їх нема? Дивно. Ну, та скоро будуть.

Але променiв не було. Навпаки, Яворовичу здалося, що хмари, чим вище, то темнiшають. Наче настають вечоровi сутiнки. А може, й справдi вони вилетiли надвечiр? Так нi, нi, Петро добре знає, що нi. Вiдхилив шолом скафандра, потер долонею чоло. їй-богу, тут можна збожеволiти... Супутниця теж звiльнила свою голову вiд шолома. 'Нiчого, нехай, нехай, раз турбiна пiдйому тягне, значить атмосфера ще досить густа, - подумав Яворович. - Що я мелю - густа? Ще ж хмарнiсть не скiнчилася... Але вже скоро, скоро...'

I справдi, виднiшало з кожною хвилиною, Петровi наче полуда спадала з очей.

Вище, вище...

Сяйво так i хлюпнуло!

На темно-фiолетовому небi розкошує Сонце - велике, величне i веселе! Петровi хотiлося плакати вiд радостi - наче вiн цiлу вiчнiсть не бачив Сонця, не вiдчував його життєдайних променiв, його тепла...

На якийсь час вiн забув про все - i про Землю, i про Венеру, сховану пiд сувоями хмар, i, звичайно, про свою супутницю. Над ним палахкотiла золота куля, пульсувала, нiби гiгантське невтомне серце, i вiн не мiг одiрвати вiд неї зачарованого погляду.

Та ось, нiби вiдчувши якийсь внутрiшнiй поштовх, вiн кинув погляд на венерiйку. Саме в цю мить сонцепоклонниця рiзко подалася вперед, пiдвела голову. Не встиг Петро й скрикнути, як вона зiрвала захиснi окуляри. Здригнулася, наче пронизана струмом.

'Чорне... Дивись, Людино, свiтило чорне'.

Що вона торочить?

'Чорне, чорне Сонце... - мiркувала свiтлопоклонниця. - А казали золоте...'

- Воно золоте i є! - скрикнув Петро. - Золоте! А зорi ти бачиш, Нефертiтi? Скiльки зiр на небi, та якi великi, яскравi!

'Отi цяточки - зорi?'

- А онде бачиш, бачиш - велика, найбiльша? Ото наша Земля, ми звiдти...

'Дивовижний Всесвiт... - подумала венерiйка. - Але темряви в ньому ще бiльше, нiж свiтла. Свiтла тiльки цяточки'.

- Ну що ж... - промовив Яворович. - Мусимо спускатись.

'Нефертiтi' (саме тепер вiн чомусь називав її так) нiчого не вiдповiла. Його погляд упав на її захиснi окуляри, що лежали на колiнях, i Петро похолов: ослiпла! Її ослiпило Сонце! Тому ж воно й здалося їй чорним... А зорi - то вона в моїй уявi бачила...

- Я кажу той... - раптом у цю мить з'явилась нова, зовсiм несподiвана думка. - Кажу - давай полетимо на 'Астероїд' - це наш космiчний корабель там побачиш... познайомишся... Ми вилiкуємо тебе! Давай?

Вiн уявив, як бони причалюють до корабля, як заводить вiн її через шлюз... А коли одужає... От хто розповiв би про свою планету! I про антиподiв... їй повернуть, повернуть зiр!

- Ну, то що - згодна?

'Нi, Людино, нi. Кожен мусить бути в своїй стихiї. А очi ми вилiкуємо самi. Але ж я добре бачила чорний диск...'

Петро вiдразу пiшов на зниження. Звiсно, вона має рацiю. Ну, як їй без найменшої пiдготовки витримати космiчний полiт? I з'являються ж легковажнi думки! I потiм - у кабiнi можуть сидiти лише двоє, отже, назад - спецiальний рейс, не повезеш когось з екiпажу... А пальне? Е, та що там казати! Коли керманич вирiшить - то розробимо детальний план, запросимо з Венери когось iз добровольцiв, а не так... I знову ж, якщо дозволить запас пального. А взагалi - ризиковано i небезпечно.

Сховалося Сонце, його поглинули хмари.

Пробивши нижнiй сувiй, Яворович почав обережно саджати машину. Тепер вони опинилися над iншим краєм плато. Натовпу венерiйцiв, що, певне, чекають проповiдницю, звiдси не видно.

Легкий, ледве чутний поштовх. Петро вимкнув двигуна. Вiдчув, що йому чомусь сумно розлучатися з венерiйкою, з самою планетою. Ось вiн зараз зв'яжеться iз своїми, одержить останнi вказiвки, що взяти, потiм - точнi данi про вихiд на орбiту, траєкторiю польоту... Ну, а чи доведеться знову спуститись у цей дивний свiт?

А вона стоїть якась пригнiчена i, певне, читає його думки. Хоча, може, й не читає, бо думки рояться невиразнi, головне - сумовите почуття... Шкода її, шкода... Але вони ж вмiють керувати ростом тканини, певне, й сiтчатку...

'Та що це я, справдi? - труснув головою Петро. - Адже все добре, вiдкрито нове, неземне життя! Он уже поспiшають сюди венерiйцi. Ну, що ти їм скажеш, Нефертiтi?'

'Свiтило наше - чорне '

- Це неправда! - скрикнув Яворович. - Воно золоте, осяйне, життєдайне ось iстина!

Вiн ввiмкнув рацiю i схилився до мiкрофона.

***

Радiорубка 'Астероїда' наче збiльшилась, розширилася в усi боки! Ще недавно Людмила почувала себе тут, як у тiснiй камерi, а зараз... Який простiр навколо! Венера пiд боком, Земля - за десятки мiльйонiв кiлометрiв, i звiдти, i звiдти до неї тягнуться невидимi струни. На тих струнах Сонце грає! I музика наповнює Людмилине серце. Ох, Петре, Петре...

I знову товпляться спогади. Людмила розганяє їх: треба ж виконувати свої обов'язки!

Цокнув умикач, весело блимнуло зелене око, i мiкрофон наставив своє жадiбне вухо. Почала швидко, з радiстю передавати радiограму:

- Земля! Земля! Я - 'Астероїд'. Льотчик-космонавт Петро Яворович пiсля тривалого перебування на планетi Венера повертається на космiчний корабель. Вiн щойно передав...

Зрадлива сльоза блиснула на вiях i капнула на папiрець. Людмила говорила в мiкрофон i плакала вiд щастя. I це, певно, вiдчули не тiльки на спостережному пунктi, а по всiй Землi...