Мабуть, на мовчазний поклик своєї жрицi до контейнера пiдiйшло кiлька юнакiв. Нехотя, без особливого ентузiазму подивилися, але жоден з них навiть не доторкнувся до балона.
'Скажи куди, - звернулася в думцi жриця, - доставимо'.
- Але ж вiн дуже важкий!
'Не має значення'.
- Вiддаль величезна, треба йти щонайменше цiлий день...
'Перемiстимо хоч до антиподiв'.
- Антиподи? - здивувався Петро. Вiн думав, що все вже на Венерi знає. Якi вони?
'Це... - жриця чи не знала як пояснити, чи, може, не хотiла. - Це... такий експеримент Великого Розпорядника. Ти ще побуваєш там, людино, i побачиш'.
Петро знизав плечима. Звичайно, Венера буде вивчена вся, можливо, навiть тепер... Але чому вона не хоче сказати? Петровi спало на думку, що експедицiя ж їхня може вiльно затриматись на рiк! От повернеться вiн на 'Астероїд', доповiсть керманичу... Атмосфера придатна для життя, навiть запасу продуктiв не треба. А можна лишити тут наукову станцiю... з людьми. Так. Але балон все-таки необхiдно перетягти до лiтака...
Вiн почав пояснювати жрицi, де стоїть апарат. Головний орiєнтир Долина предкiв у Країнi Щитiв. Усе вона зрозумiла якнайкраще, мабуть, в її пам'ятi є детальна карта.
Юнаки пiд час розмови стояли мовчазнi, потiм, очевидно за її наказом, пiшли. Невдовзi повернулись, несучи половинки розчахнутої вздовж деревини. Причому середина з тих половинок була вибрана, i вони скидалися на довгi ночви.
Петро з цiкавiстю ждав, що вони робитимуть далi.
Поклали одну половинку торцем до балона, пiдсунули пiд нього, i вiн лежав тепер, як торпеда перед пострiлом. Один (один!) юнак нахилився i почав легко пхати, балон посунувся до другого кiнця. А там поклали, торець в торець, другу половинку, на яку вiн легко сковзнув... Уже був метрiв за п'ять чи шiсть вiд того мiсця, де лежав спочатку! Деревину, яка звiльнилася, перенесли наперед, i все повторилося знову.
Яворович помацав 'люльку' - внутрiшня поверхня ковзька, нiби змащена якимось спецiальним мастилом. Здорово, молодцi!
- А плато? - обернувся до жрицi. - Як же через високогiрне плато?
'Через плато переносити не будемо'.
От тобi й на!
- А як же?
'Це забере багато часу. Поведуть по ярах. Не треба боятися, що їжа загине, скоро вона буде там, коло птицi'.
Юнакiв з балоном уже не видно було за деревами.
'Ти дивись... - ворухнулось у Яворовича. - Вмiють працювати, хоч i необхiдностi не було! А може, й була, хто його знає. Житла, храми, якi-небудь греблi... Та навiть збирання готових плодiв...'
'Ти маєш рацiю, людино, ми вмiємо працювати Розум не може iснувати без працi'.
Петро подивився на неї з повагою. Вона пiдвелася i пiшла в той бiк, куди юнаки попхали балон. 'Щось вона замислила'... - подумав Петро.
Знову ввiмкнув рацiю i, почувши мелодiйний голос Людмили, розповiв про спосiб транспортування балона, про свої сподiвання продовжити експедицiю... Там, на 'Астероїдi', в радiорубцi зiбрався увесь екiпаж, i всi вiтали Петра. Керманич наприкiнцi сказав:
- Якнайшвидше повертайтесь, Яворовичу, тут все обмiркуємо.
Людмила ще пожартувала про 'Венерiйську русалку', а Петро подумав, що якби керманич залишив їх удвох на станцiї, то тут уже гордовита Людусь... А що тут - i сам не знав. 'Дурницi в голову лiзуть!'.
Попрощавшись, почав складати рацiю. Думав про жрицю. Щось вона не договорює, щось таїть. Але що?
ОСТАННЯ ЗУСТРIЧ З РОЖЕВИМ
Настрiй у Яворовича був пiднесений. Iшлося легко, навiть ящик iз рацiєю не здавався важким, хоч i вiдтягував плечi. Скоро, скоро 'Астероїд', товаришi-друзi, а там i Земля!.. Коли б тiльки доправити балон та зарядити баки... Земля вабила з такою силою, що Петро й забув про свої плани лишитися тут на рiк чи два працювати на станцiї. Йому здавалось, що вiн пробув на Венерi принаймнi сотню лiт - без прозорого повiтря, без яскравого Сонця, без людських голосiв! I ось незабаром вiн вирветься у безмежнiсть, пройняту промiнням, у простiр, який можна оглядати в радiусi мiльярдiв свiтлових рокiв,- нi, як же, скажiть, не радiти?
Венерiйцi пересували балон спритно i без 'перекурiв'. Коли Яворович наздогнав їх по слiду, то аж здивувався, що за балоном iшов цiлий натовп. Згодом, придивившись, вiн помiтив, що вони працюють по черзi, очевидно, пiдмiнюючи втомлених. Заднi несли ще двi 'люльки', причому не на плечах, а пiд пахвами, притискуючи до бокiв. Певне, деревина ця була зовсiм не важка.
Дуже здивувався Яворович, побачивши, що поперед усiх iде, рiвно ступаючи i високо тримаючи свою гарну голову, жриця. По її слiду юнаки попихають балон, i вiн нечутно сковзає, наче човник у ткацькому верстатi, де замiсть кросен - чорнi стовбури. 'Невже вони без неї не знають напрямку? подумав Петро i тут же сам собi вiдповiв: - Певно, що не знають, iнакше чого б вона йшла таку даль?'
Йому хотiлося зупинитись, настроїти рацiю i передати на 'Астероїд', що транспортування iде успiшно, що вони вже наближаються до гiрського плато, он уже починається i яр, по якому вони перетнуть цей високо пiднятий п'єдестал Великого Розпорядника. Але стримався, вирiшив радiювати уже вiд лiтака, та й то тiльки тодi, коли пальне буде в баках.
Яр був широкий i глибокий, це, власне, одна iз численних долин, що перерiзають плато. Мабуть, в певнi перiоди року ця Долина стає рiчищем, бо крiзь густу щiтку низької рослинностi помiтно пiсок i дрiбне, обшлiфоване водою, камiння. Долина звертала то в один, то в другий бiк, але все ж таки неухильно вела до цiлi.
I раптом затримка. Всi зупинились. Петро пiдвiв голову i побачив на схилi такий знайомий i такий несподiваний пiсля всього, що трапилось, жовтий кущ з великою бiлою кулею. Власне, куля вже розкрилася, зажеврiло червоне око - наче закритий семафор. Яворович i здивувався i... зрадiв. Здивувався, бо думав, що всi цi голови, до одної, загинули пiд ударами Довговолосих, а зрадiв тому, що хоч один екземпляр лишився i його можна буде показати iншим членам експедицiї.
Та екземпляр цей, мабуть, не хотiв стати експонатом для цiкавих землян. Вiн послав навстрiч свiтлопоклонникам чималий загiн Голомозих iз списами в руках, а сам, бач, засвiтив своє криваве око. Петро швидко вийняв мазера i пройшов наперед.
Жриця простягла руку, щоб зупинити роботiв, але вони тiльки схитнулися, наче наткнувшись на невидиму перепону, i продовжували йти. Видно, воля того, хто послав їх, сильнiша.
Вiдстань зменшувалась, свiтлолюбцi збились у тiсний гурт. 'От як повтiкають, - подумав Яворович, - коли я тодi сам упораюсь?' I нацiлив на роботiв мазера... Але ввiмкнув тiльки прожектора i добре зробив. Заслiпленi яскравим свiтлом, Голомозi кинулись назад, спотикались, падали, схоплювались i бiгли до свого мовчазного господаря. Невже доведеться зрiзати цей 'кущ'?
Петро звернувся до жрицi:
- Прошу передати...
Але вiн не встиг докiнчити фрази, як червоне око погасло, i бiлi пелюстки закрили голову.
'Не треба гнiватись, Людино, вiн подумав, що це вороги. Далi перешкод не буде нiяких, i ви безпечно дiстанетесь до птицi. Я залишаюсь тут. А завтра ждатиму тебе, Людино, на плато, саме там, де ранiше стояла твоя птиця'.
- А цей... - Петро кивнув на бiлу кулю, - не вчинить тобi нiчого злого?
'Нi, Людино, бо це - мiй бiдний брат'.
Яворович так здивувався, що навiть забув поспитати про завтрашню зустрiч, а коли здумав - уже вибиралися з долини в лiси Країни Щитiв. Жриця лишилася бiля Головатого. Про що вони говоритимуть? I чи вiн їй кровний брат, чи, може, вона сказала в тому розумiннi, що походить iз їхнього середовища, з їхнього народу? Вона свiтлопоклонниця, прагне до космосу, мрiє про Сонце, а вiн перебуває в туманi самозаглиблення. Стоятимуть поруч, а мiж ними буде непереборна прiрва...
Нiч застала Яворовича i його нових друзiв у лiсi. Не знав, як вони, але сам вiн дуже стомився, хоча й робили привали i пiдкрiплялися чудовими плодами, якi збирали побiля себе. Вирiшив зупинитися на нiч.
