обручиком, на якому стирчать срiблястi колючки. 'А їй личить цей вiнок, - мимоволi подумав Яворович. - Гарна'. Та це були не тi слова. Вона стояла поряд iз сизуватим свiтлом не просто гарна, а якась урочисто- велична. Петровi чомусь пригадався скульптурний портрет Нефертiтi, дружини фараона Ехнатона, - лебедина шия i мигдалевi очi.

Юнка ступила крок до Петра i так само, як i Промениста, поклала свою зелену долоню йому на чоло, трохи постояла, замислена, i почала 'розмовляти' думками. Петро вже звик до такого способу розмови, йому здавалося, що й слова звучать, тiльки вiн не встигає помiтити, як вони вимовляються.

'О людино, благословенна та мить, коли ти прибув на нашу планету!..'

'Я мало не розбився...' - подумав Петро.

'...Ти принiс не лише звiстку про Золоте Свiтило, а й саме свiтло, про яке ми досi знали тiльки з переказiв i легенд. Ось воно - чудо iз чудес, прекрасне свiтло! Його не можна взяти руками, але воно є, його не можна виростити, але воно сягає далi за всяку рослину, воно обiймає всесвiт...'

Вона ходила навколо лiхтаря, i щось величне було в її поставi, в її розмiрених неквапливих кроках.

'...Свiтло не крихке, а бачите, як воно дробиться на сяючi осколки? Це щоб освiтити найтемнiшi мiсця простору. I настане час, коли свiтло освiтить усю нашу планету, i велика Правда постане в усьому своєму блиску. I ми не будемо насилувати закони матерi Природи, а житимемо i розвиватимемось у злагодi з ними'.

Проповiдниця трохи помовчала, дивлячись в заплаканi лиця, а потiм проголосила:

'Нехай кожний пiдiйде i помиє руки свої у свiтлi i омиє свiтлом своє лице'.

З цими словами вона простягла руки до свiтляного стовпа, занурила в нього долонi i потiм провела ними по обличчю. За нею пiдiйшов чоловiк, потiм жiнка пiдвела двох дiтей, потiм знову чоловiк... I Петровi здалося, що лиця їхнi стають гарнiшими, а в очах з'являється вираз доброти.

Один тiльки стояв якийсь чи байдужий, чи здерев'янiлий. На обличчi в нього не вiдбивалося нiяких емоцiй. Одне за одним пiдходили венерiйцi до свiтла, лише вiн стояв стовпом, звiсивши довгi руки.

Поступово храм порожнiв, бо, виконавши ритуал, венерiйцi виходили. Зрештою бiля проповiдницi залишилося кiлька старших чоловiкiв i жiнок та ще той байдужий. Усi вони, за винятком Байдужого, з цiкавiстю оглядали Яворовича. Петро також пильно вивчав їхнi обличчя, постатi. Повнi губи, великi очi. Пiд балахонами окреслюються покатi плечi; руки й ноги мають по п'ять пальцiв.

Якби замiсть зеленої була каштанова шкiра, можна б подумати, що вони з Iндiї чи Лаосу; дуже схожi на тамошнiх людей.

'О Людино, ми багато вже чули про тебе, - звернулася в думцi проповiдниця, - i тепер маємо щастя побачити тебе зблизька'.

Великi очi їхнi блищали вiд слiз.

'Менi також дуже цiкаво. - подумав Петро. - Буде про що розповiсти... От тiльки шкода, що не прихопив з собою кiноапарата, ну за те ви менi дасте щось, щоб я мiг показати товаришам-космонавтам, та й людям на Землi...'

'Хiба ти пiдеш вiд нас? - тривожно подумала Проповiдниця. - А оцей символ Золотого Свiтила?!' -Вона вказала на лiхтар.

'Я мушу повернутися до тих. що послали мене, а цей лiхтар менi просто необхiдний. - Побачивши переляк на обличчях венерiйцiв, Яворович додав: Зрозумiйте, це моя зброя'.

Але що таке зброя вони не розумiли, а Петро не схотiв детально роз'яснювати, щоб не налякати їх, щоб не подумали, що вбивати - одна iз досконалiших професiй на Землi.

Вони обступили лiхтар, i Петро вловив щось нове у виразi їхнiх облич. Нетерпляче поморщився. Ну. як вони не розумiють, що ця рiч його i що вона йому просто необхiдна?! Стримуючись, пояснив, що ця штука, хоча б вiн i залишив її, довго свiтити не буде, 'сяде' батарея i все. Це мало втiшало венерiйцiв, може, вони й не повiрили, бо легенди їхнi оспiвували вiчнiсть свiтла.

I тодi в Петра з'явилася iдея запалити їм вогонь. Це ж дуже просто: нехай пiдкидають дровець, i все. Буде їм хоч якась робота Адже вони, власне, зовсiм не працюють, бо взяти вирощене природою - хiба ж то праця?

Вогонь... Вони ще не бачили вогню. Певне, атмосфера ховає блискавки в глибинi хмар. А первiсним людям на Землi вогонь таки справдi дало небо: блискавка розчахувала i запалювала дерева...

Дикi люди, мабуть, вважали вогонь добрим духом, оберiгали його, навiть обожнювали Але чи добрий вiн - вогонь? Чи не наробить вiн тут, на Венерi. ще бiльше лиха, нiж на Землi?

Завагався Петро, але зрештою вирiшив, що все залежить вiд того, як використовувати вогонь Якщо розумно - вiн корисний, а коли нi, то... самi будуть виннi.

В нього була в кишенi коробочка сiрникiв, але наскiльки її вистачить? Треба навчити їх самим добувати вогонь, вирiшив Яворович, це певнiше. Кресало зробити нi з чого. Попросив принести сухого палiччя, i коли перед ним поклали добрий оберемок, сказав:

- У кожному з оцих цурупалок є прихований вогонь...

Вмостившись на пiдлозi, довшу суху палицю обiпер об пояс i затиснув ногами, коротшу взяв обома руками i почав швидке терти. Венерiйцi стали колом, спостерiгаючи за його рухами. Довго тер Яворович, палицi нагрiлися, вiн сподiвався, що ось-ось затлiються, пiде димок, схопиться язичок полум'я... Але вогонь не з'являвся. Пiт зросив йому чоло, а палицi навiть не потемнiли! 'А нехай їй всячина, отакiй технiцi!' - подумав Петро i вийняв з кишенi сiрникову коробочку. Так буде легше. Чиркнув сiрником, запалив хмиз, i коли заклубочився дим, венерiйцi злякано вiдiйшли. Про свiтло вони чули, а про дим. певне, немає нiчого в їхнiх легендах. Та ось сухi дровця запалали чистим вогнем. Проповiдниця рушила до нього, простягаючи руки, i коли б Петро не зупинив її, то, мабуть, згорiла б.

- Це свiтло пече! - гукнув Яворович. Одiрвав у Байдужого - вiн якраз близько стояв - клапоть балахона i простягнув до вогню. Клапоть так i пихнув.

А вогонь танцював на дровах, наче торжествуючи своє народження, перламутровi стiни нiби ожили, вiддзеркалюючи рухливе сяйво Цей каскад свiтла ще пояскравiшав, коли Петро взяв до рук лiхтаря i вимкнув його. Вiн i сам замилувався грою вогню. Дивився на багаття i думав: 'Хоча б же ця сила природи принесла їм користь...'

Тицьнув коробочку сiрникiв у зелену долоню Проповiдницi, розповiв, як треба поводитися з вогнем. Але йому здавалося, що вiн мав справу з дiтьми.

- Можете запалити багаття десь у долинi i весь час пiдтримувати його... Тiльки будьте обережнi: щоб вогонь не пожер ваших лiсiв i будiвель. Вiн боїться води, якщо почне шкодити - заливайте водою.

Проповiдниця вийняла сiрника з коробочки i довго дивилася на нього, як на якесь неймовiрне чудо. Поклала назад, засунула, передала коробочку сусiдовi, а той, роздивившись, вiддав iншому - аж поки коробочка не потрапила в довгу руку Байдужого Петро бачив, як той, навiть не глянувши, затис її в своїй широкiй долонi.

Усi дивилися на вогонь, немов загiпнотизованi, особливо малеча.

Петро, стискуючи в руцi гофрований цилiндр лiхтаря, помалу пiшов до виходу. Тепер, якщо Великий Розпорядник змусить до того, вiн покаже, як дiє мазер!

Оглянувся - венерiйцi все ще стояли коло багаття, як завороженi, на їхнiх зелених обличчях танцювали вiдсвiти. Та ось Проповiдниця неначе прокинулась, швидко пiдiйшла до Яворовича, i вiн сприйняв її думку:

'Ти сказав, що мусиш залишити нас. Ми допоможемо тобi звiльнити свою птицю. Тобi дадуть трубки iз соком - поллєш ним тi рослини, що обвивають птицю, i вони зiв'януть'.

- Оце по-дружньому! - вигукнув Петро i потряс здивованiй жiнцi руку,

З лiсу вiн виходив, несучи за плечима чималу в'язанку трубок iз соком. Здавалося, безлистi темнi дерева насторожено стежать за гостем iз далекої Землi.

ЗУСТРIЧ IЗ САМИМ СОБОЮ

На плато було тихо й спокiйно. Жовтi кущi й величезнi бiлi бутони в них стоять непорушно, як i ранiше; Голомозих сновигає начебто ще менше, на Петра вони не звертають нiякiсiнької уваги, нiбито це йде також робот, хоч трохи й iнакший.

'Ну й добре, - подумав Яворович, - значить вiн...' Схаменувшись, Петро обiрвав думку, хоч уже й знав її всю: добре, що Великий Розпорядник не контролює, не здогадується про трубки. I, незважаючи на цю заспокiйливу думку, Петро вiдчув, як десь у глибинi його єства виникає неспокiй. Почав озиратися навколо. Нiде нiчого пiдозрiлого, нiяких змiн. А проте ставало тривожно.