роздивляючись власне передпліччя. Всі позіскакували з місць, намагаючись розгледіти знахідку.
На правому передпліччі, із зовнішньої сторони руки Дафни було кілька неглибоких, але помітних порізів, котрі, навіть якщо дивитися догори дриґом, як це випало мені, разом складалися в літери. Минуло ще кілька секунд, доки мені вдалося розібрати, що там написано.
AONLC.
Якусь мить я пригадувала, звідки ж мені знайома ця абревіатура. Нарешті, до мене дійшло.
Ancient Order of Noble Lords of Congregation.
Створене нашою хворою уявою, таємне товариство. В ту мить, коли я зрозуміла, що це за надпис, зі мною стався ганебний істеричний напад. Мене розібрав настільки невпинний регіт, що мені довелося сісти. Я з усієї сили намагалася стримати цей душевний порив, але мені ставало дедалі смішніше, і я вже нічого не могла вдіяти.
Усі з жахом розвернулися до мене.
— Ірма, що з тобою? — злякано запитав Еван.
— Це ж ці, наші… — між істеричними схлипами проговорила я, — Лорди… В балахонах.
— А чому в балахонах? — здивувався пан Арт. Схоже, він все ж таки зрозумів, про що мова, адже листа від 'лордів' він затверджував особисто.
— Аби, цей… Щоб усі боялись… — і я знов розреготалась як остання ідіотка. Правда, мені вистачило розважливості затулити обличчя руками. Може, вони подумають, що я ридаю? Адже ж сталася така біда!
— Гм, ну, це насправді не смішно, — з докором промовив професор Арт, — Але, наскільки я розумію, в нас вже є підозрювані.
— Що це ви маєте на увазі? — з недовірою запитав Еван.
— А чи не ви розповідали мені, як студенти професора Бамбузла, вдягнувши якісь балахони, спробували спародіювати вашу легенду? Гаразд, Дафна, відпочивай; пан Доннер, я сподіваюся, ви глянете до порізу. Я зараз же йду до декана. З цим не можна зволікати, невідомо, що ті покидьки ще можуть втнути…
Професор Арт рвучко підхопився зі стільця і зник за дверима, залишивши нас в німому зачудуванні. Пан Доннер флегматично дістав із свого саквояжу спонжик і антисептик та заходився обробляти поріз. Він взагалі не обтяжував себе виявами хоч якихось емоцій, тому, мабуть, ми рідко коли зверталися до цього пана до допомогу. Правда, у нього завжди, коли треба, можна було дістати різноманітні медикаменти. Цікаво, чи можна було б знайти в його саквояжі те саме сильне снодійне, котрим обпоїли нещасну Дафну?
Вплив на громадську думку здійснюється через
Соціальна установка моє три компоненти:
— знання про щось чи про когось (когнітивний компонент),
— емоційно-оцінне ставлення до об'єкта установки (емотивний компонент),
— готовність діяти певним чином у відповідності з першими двома компонентами (діяльнісний компонент).
Протягом дня інформація про 'тавро' на передпліччі Дафни набула широкого розголосу. Звичайно, до цього доклалися не лише ми з Еваном, адже до Дафни приходило ще безліч народу — засвідчити прихильність, співчуття чи тихенько позловтішатися. Загальна ситуація справді сприяла тому, що наш колектив зрештою розділився на табори — протагоністів, тобто тих, що співчували постраждалій, і вірили нам; антагоністів — тих, які вважали, що викрадення Дафни — наша ж ініціатива у продовження історії з лордами, та параноїків, що сторожко ставились до обох зазначених груп. До першої групи долучилась невелика частка мілтонівців, тоді як демінорівці пристали до нас майже у повному складі; більша частина мілтонівців — особливо дами — увійшли до групи параноїків, а осередком групи антагоністів, звісно, стали студенти пана Бамбузла. Вони завжди мали до нас особливо теплі почуття, а коли стало відомо, що керівництво підозрює саме їх, я боялася, що дійде навіть до рукоприкладства. Принаймні, Алекс і Джані сновигали навколо з виразом ображеної підступності, що нічого хорошого нам не віщувало.
Так тривало десь до вечері, на якій Дафна вже змогла до нас приєднатися. Бідолашна дивитись не могла на їжу, зате приділила прискіпливу увагу сокам та водичці. Ми всіляко обурювались ставленням бамбузлівців — як же можна вірити, що ми здатні собі ж заподіяти таку шкоду? От якби
Нажаль, скоро з’ясувалося, що бамбузлівці до цього не причетні. Керівництво оперативно провело допит свідків, і було точно встановлено, що Алекс та його товариші на ніч викрадення мали алібі. Ха, не інакше як Вероніка засвідчила!
То що ж, виходить, в нас з’явилися другі 'пародисти'? Ще більш схиблені і нещадні? Те, що сталося з Дафною, виходило за межі позиційного суперництва чи гри-містифікації. Виглядало так, наче хтось взявся допомагати нам у втіленні нашої ж легенди. Але щоб так жорстко? Чим же це може закінчитись, справжніми ритуальним екзекуціями? Я вирішила серйозно поговорити з Еваном, Дафною і Бояном, а може, і з паном Артом, про привселюдне спростування історії з лордами. Вони мусять погодитись, тепер, коли власне життя та здоров’я під загрозою!
Втім, я домовилась зустрітися з професором Ольбертом якраз після вечері. Що ж, подумала я, серйозна розмова може зачекати годинку, а я тим часом зможу трохи краще розібратись в ситуації, може навіть отримати інформацію, яка зробить мої аргументи переконливішими. Я пообіцяла Дафні зазирнути трохи пізніше і, сповнена сподівань, вирушила до кабінету професора з теорії можливих світів.
Самого професора я не застала. Двері його кабінету були прочинені, тож я наважилась увійти. В кабінеті нікого не було, очевидно, професор десь затримувався. Нічого, я можу і зачекати. Не велике цабе. Аби трохи відволіктися, я взялася розглядати внутрішнє оформлення кабінету. На перший погляд нічого особливого, але — лише на перший. От, скажімо, що робить тут китайське бойове віяло, яке скромно затесалося між портретом Лейбніца та статуеткою Чорної Мадонни? А лаковане, з позолотою, чорне бюро, котрому місце — десь в музеї або у парадній вітальні мільйонера? На бюро стояла шахівниця з кількома фігурами — незакінчена партія, причому білих фігур залишилось явно менше. На краєчку дошки — мідна табличка з, очевидно, дарчим надписом… Соромно так чинити! Але я не змогла здолати власну допитливість. На табличці було вибито: 'To Rev. Steven Olbert.' Ну і нічого дивного. Але що таке 'Rev.'? Review… revolt… revenge… Чорт, щось таке знайоме! Reverend! Точно, звертання до священика — 'преподобний отець' чи щось таке. От холера, невже пан Ольберт — священик?
Позаду мене тихо рипнули двері. Спробувавши надати обличчю незворушного виразу, я швидко розвернулася аби привітати хазяїна кабінету.
— Я бачу, вас зацікавила шахівниця, — доброзичливо промовив він, — Ви граєте в шахи?
— Та як більшість з нас. Знаю лише, що куди ходить…
— Дарма, дарма… Треба було, замість забивати вам голови своїми абстрактними теоріями, просто навчити вас грати в шахи. Це було б найбільш наглядною демонстрацією теорії можливих світів.
Професор пройшов до столу, обережно розташував там стос якихось ксерокопій і виписок, що так і прагнули розлетітись в усі боки; потім знов повернувся до бюро з шахівницею.
— Навіть більше, це було би вже не теорією, але практикою…
— Експериментом? — тихо промовила я, здивувавшись сама собі. Дався мені той експеримент, треба ж!
Професор продовжував дивитись повз мене.
