— Що, ти думаєш, вони зробили з Еваном?
— Здається мені, змусили розкаятись. Як, ти казала, називався той проект? 'Repentance', себто, 'каяття'?
Новина справила на Дафну та Бояна належне враження. Добре, що на той час Герда вже встигла зібрати манатки і поїхати, а то ще невідомо, чи відпустили б її неушкодженою. Хоча Дафна, як постраждала сторона, мала найбільше підстав для обурення, лаявся в основному Боян — зло, розпачливо і без задоволення. Дафна мовчала. Певно, їй тяжко і соромно було повірити в те, що пан Арт, з яким у неї склалися такі романтичні взаємини, був причетний до цього глузливого викрадення. Ще й тавро поставили, як злочинниці… або як хазяйській худобі. Не хотіла б я бути на її місці…
Нарешті Боян трохи оклигав після свого нападу нецензурного буйства і вирік цінну пропозицію — знайти Томаша і вибити з нього (в прямому чи переносному сенсі) правду про місцезнаходження Евана. Ідея була просто геніальна, однак, як всякий ідеал — нездійсненна. Іронія ситуації полягала в тому, що Томаш від’їхав цього ж таки вечора разом з Гердою і ще кількома особливо боязкими студентами, що не витримали саспензу. Звертатися по допомогу до викладачів вже наче як не випадало.
А тим часом починалася друга доба з того моменту, коли стало відомо про зникнення Евана. Залишалося лише сподіватися, що умови його утримання достатньо гуманні, втім, пригадуючи дафнину 'вуздечку' і залізний ланцюг, залишалося лише сподіватися, що ми знайдемо його до того як… До того як станеться щось незворотне. Ми вирішили нести варту, обстежуючи будівлю і територію Школи на предмет ознак якоїсь підозрілої активності.
Першим блукати школою випало Бояну; ми з Дафною залишились в її кімнаті думати про вічне, чекаючи на свою чергу. Дафна нарешті проковтнула принесений мною анальгін і тепер сиділа, загорнувшись в свій тартановий плед, насуплена й нещасна, мов горобчик у негоду. В кімнаті у Дафни оселився бентежний дух переїзду — сусіднє ліжко було зібране, стіл, котрий до того був похований під кучугурою гердиних канцтоварів, бовванів незатишно чистою поверхнею. Все це створювало атмосферу очікування, передчуття змін…
Я не знала про що говорити, тож в кімнаті панувала м’яка як губка, тиша, в якій розчинявся навіть звук дихання та делікатне тенькання маленького настільного годинника. Не було чути звичного для цього часу шуму — кроків, розмов, сміху; взагалі було таке відчуття, наче наша Школа в облозі, і з хвилини на хвилину відбудеться напад. Біда була в тому, що ворог був не ззовні, а всередині, і це викликало тиху клаустрофобічну паніку, адже, принаймні цього вечора, нам звідси не вибратись…
Якщо наші професори справді вирішили вдатися до таких ненормативних педагогічних методів, як викрадення і тортури, то, боюсь, мали рацію ті, хто від’їхав сьогодні ввечері. Втім, ми ж не могли залишити Евана — хтозна, до чого викрадачі додумались на цей раз — середньовічні тортури мали досить широкий асортимент… Крім того, поки ми не з’ясували, що з ним сталося, ми не могли вести переговори з іншою стороною — у них автоматично була б — реальна чи декларована — перевага у вигляді заручника. Та і невідомо, скільки серед нас таких запроданців, як Герда і Томаш… Як не крути — ми і справді були в облозі.
Нарешті, коли я вже готова була дертись на стіну від хвилювання і безпорадності, до кімнати увірвався Боян. Забігши досередини, він озирнувся, потім прочинив двері і оглянув коридор. Очевидно впевнившись, що там нікого немає, він обережно закрив двері на замок і лише потім обернувся до нас. Ми з цікавістю спостерігали за його еволюціями.
— Що сталося, Боян? — підкинулась на ліжку Дафна, — Бачив щось?
Він кивнув, намагаючись впоратись з диханням.
— Ага, бачив. Я був в адміністративному копусі…
— Психований авантюрист… — схвально прошепотіла я, — Твоя Яна мала рацію!
Боян кисло всміхнувся, присідаючи на крісло.
— Так от. Я тихенько став в холі за портьєрою, сподіваючись почути хоч щось путнє. І таки почув. Ольберт і Бамбузл влаштували справдешній італійський скандал, при чому пан Ольберт вимагав припинити проект, говорив, що звернеться в якісь інстанції, а Бамбузл бушував, погрожував йому, сказав, що якщо пан Ольберт намагатиметься зірвати проект, то з ним 'будуть змушені попрощатися'. Сказав, що декан лише чекає на привід… І все б нічого, але місця за портьєрою було дуже мало, та й давно її, видно, чистили, тож, стоячи там писком в портьєрі я вдихнув трохи пилу. Ну і ледве не чхнув. Втім, професори цього не помітили за своєю сваркою… принаймні, Бамбузл. А от пан Ольберт, коли вже йшов звідти, проходячи повз мене, промовив якусь абсолютно дику фразу. Вона не стосувалася їхньої дискусії з Бамбузлом, але, якщо це було розраховано на мене, то я цього теж не зрозумів. Поки я стояв там, намагаючись допетрати, що то було таке, Бамбузл, схоже, зробив якісь висновки. Крізь щілинку між портьєрами я побачив, що він вирушив в мою сторону. Ну, думаю, все… Але тут повертається пан Ольберт і пропонує Бамбузлові зайти разом до декана і обговорити ситуацію. Той зі скрипом погоджується. Як тільки вони вийшли з холу, я — ноги в руки і бігцем сюди. Воно, певно, можна було і не бігти, але я таки перестрашився, коли Бамбузл рушив до мене. Мені весь час здавалося, що хтось йде за мною… Нерви ні до чорта.
— Ну ти даєш… — вражено мовила Дафна, — а якби тебе застукали?
— Сказав би, що на трамвай чекаю! — вибухнув Боян, — А що ти пропонуєш? Сидіти тут і повільно варитись у власному соку?
— Боян, не заводься! — порадила я, — Не вистачало лише нам перегавкатись, і все тоді — можна присипати зеленню і подавати до столу. Краще скажи, що тобі повідомив пан Ольберт. Раптом справді якась цінна інформація…
— Ага, дуже цінна, — Боян пожував губу, косячись на двері, — Він сказав — цитую — 'На обід давно не подавали риби'. Як вам, а?
— Він що, псих? — вражено поцікавилась Дафна, щільніше закутуючись у свій плед.
— Я спершу теж так подумав, — підтримав її Боян, — Лише її справді не було.
— Кого?
— Нікого. Риби.
— Якої ще риби?
— Та ніякої! — не витримавши, заволав Боян, — Ні осетра, ні щуки, навіть бичків не подавали, покидьки!
— Та не кричи, риба від цього не з’явиться! Боюсь, з цим просто доведеться змиритись, — мовила я, — Ми сходимо з розуму. Вам не здається?
— Схоже на те, — кивнула Дафна, — Може, це ніяка не Школа, а притулок для душевнохворих?
— … в якому не подають на обід риби, — затято мовив Боян.
— Боян, припини, заради всього святого!
— Не бійся, я не збожеволів. Поки що. Просто не міг же професор ляпнути таку дурницю… Це мусить щось означати. Давайте трохи подумаємо, ну, в аякості експерименту. Які асоціації викликає в вас риба?
— Щось таке слизьке і смердюче, — відразу ж зголосилася Дафна.
Я спробувала підійти з іншої сторони.
— Е-ем… Риба псується з голови, німий як риба, п’яний як риба, почуватись, як риба в воді, ні риба ні