Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою — все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, — я й собi за нею назирцем побiгла.

У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, — забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я — вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… 'Годi вже тобi! — промовила, — в мене голова болить!' Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нiчого менi не скаже…

Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шиє та вишиває, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях… Нiякої менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi…

Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, — пiшла я собi до Марусi. Приходжу — вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.

— Здоровенька була, Марусечко! — кажу їй. — Чого се ти сама дома?

— Та мати у гостину пiшли.

— А ти ж? Чи не болить в тебе голова, — кажу, — як в нашої Катрi? У дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…

— Я чогось нездужаю трохи, — промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, — такеньки змарнiла вона дуже, А в очу ж який смуток!

— Марусе, голубко! — кажу їй: — як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?

— Да того, може, що нездужаю, — сказала на одвiт. — А як там Катря? — питає.

— Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, — кажу, — й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, - от як вiн її поспитає!..

Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.

— Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!

Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, - коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.

— Ну, бувай же здорова, Марусе! — кажу. — На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, — кажу, — мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.

— Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, — каже, — я того Чайченка покохала!

— Та хiба не знаємо! — веселенько я їй одмовляю: — отсе нам новина велика!

А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:

— Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?

— Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.

— Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!

— Та боже ж мiй, боже! — одкаже Катря: — та я його од першого. разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються…

— Нi, — каже Маруся, — я вважала та думала: ее так… Я думала — забудеш…

— Хiба як очi заплющу!

— То поможи тобi боже, Катре! — промовила Маруся.

— Дай тобi боже, Катре! — кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.

— А вiн же чи полюбить? — стала тодi гадати. — Може, насмiється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?

— Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, — говорю, — десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.

— Я його бачила, — розказує. — Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: 'Здорова була!' Глянула — бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить…

— Що ж вiн тобi говорив?

— Питав мене, чого зайшла, чом невесела…

— Що ж ти йому сказала? — я все її питаю; Маруся тiльки слухала.

— Так зайшла, — кажу, — гуляю собi, i я, — кажу, — весела… Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було — вiн-то у ярмарку був, — говорив, що туга його обiймає… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…

— Отсе, — кажу, — тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

— Та не знаю ще, — каже, — як мати схочуть!

— Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?

— Та якось вже буде, — одказала.

— Ти, — кажу, — сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?

А Катря тодi:

— Сумує Маруся? Чого сумує?

— Голубко, — говорить менi Маруся, — менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!

— Тiльки той, кого любиш, розважить, — озвалась Катря.

— Покохаймо кого-небудь, Марусе! — жартую. Маруся нiчого не одказала.

— Щаслива будеш, — говорить Катря.

— Покохаймо ж, Марусе! — я знов до неї.

— Не жартуй, — одкаже тихо.

Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.

Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: 'як така з тебе швачка, — каже, — то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах'.

По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.

— Що тобi, моя дитино! — упада вже коло Катрi мати. — Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?

— Нiчого, мамо, нiчого!

— Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.

— Що ж таке, Катре? — питаю.

— Сьогоднi вiн увечерi буде, — вiн сьогоднi прийде до мене…

— А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?

— То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi — я до його вийду!

— Та як батько почує, то не пустить, — кажу, — як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.

— Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..

— Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?