Мати теж Катрю свою жалує:

— Лучче, доню, як вiн не попадається батьковi на очi — батько не гнiвиться, — а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.

— Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, — благала Катря, — нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!

— Зажди, зажди, не можна! — одмагалася Чайчиха.

— Зажди, зажди, не можна, — просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха — сподiвається добра iще…

Одного дня увiйшов старий у хату веселий:

— Чи не буде снiгу, — каже, — там такi бiлi хмари драглють.

Стара, дивлячись на його, насмiлилась:

— А що, мiй голубе, — вимовляє любенько, — що ти бачив? Що чув?

— А що я чув? Нашу Катрю сватають.

Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв — схопився; хто стояв — у куточок горнувсь…

— А хто ж сватає? Кого нам господь носила? — питає мати, ледве голос зводячи. Катря бiло збiлiла.

— А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лiчозiр, не пройдисвiт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срiбного кубка своїх гостей почастує.

— Що з тих кубкiв, як повнi слiз! — мовить мати.

— Гм! — Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала — ховала.

— Я собi б кращого зятя сам не шукав, — знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.

Мати усi думки приплакали: 'Що його робити i що його чинити!'

Катря аж бiлi руки ламле…

Як на ту ж пеню — i стара Чайчиха не завiдає нас, i Пилипиха сердиться: нiкому поради дати, нiкому розважити… А того любого як запав слiд, то й запав…

Мати почали були Катрю умовляти:

— Покорись батьковi, доню, покорись, дитя моє!

— I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. — побивається Катря…

— Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, — кожне одбува… Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається…

— Вiн одцурається? Може, i я його занедбаю! — Та й засмiялася… Хотiла я їй тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цурається, та жалко менi її стало… I мати за се бiльш нiчого не змовила, — зiтхнула важенько та й стала знов її прохати: 'Корись, доню, батьковi!' — 'Нехай же я лучче вмру!' Як мати не плакали перед нею: 'Або я вмру, або за ним буду!'

Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тiєю межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.

— Ходiм, — кажу Катрi, — ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились — ми того не знаємо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.

Маруся сидить — шиє; удови не було дома.

— Марусю! Марусю! — говорить Катря, — прийшла я до тебе свою тугу роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!

— Сядь, Катре, та розкажи, — каже Маруся.

— Батько мене за його не дає, - знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б — не пожалiла… Що менi тсе? Нехай скаже — я за їм на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки, — менi нехай життя iз ним вкупi!

Не зводячи очей, промовила Маруся:

— Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!

— Марусю! — покликну. — Се ти? Тая покiрлива?..

— Голубко моя! Сестрице! — обiймає її Катря ридаючи. — Ти мене не судиш?

— За що? — стиха питає Маруся. — А ти ж його любиш?

— Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?

— Я б не покинула.

Я все чую, та вiри не йму.

— Марусе? Чи се ти говориш? — кажу. — А мати твоя якби почула?

— А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася — тiльки того, кого любила…

— Ти моє серце розвеселила, Марусечко! — дякує Катря. — Дуже вже менi було важко… хоч мене нiхто не переумить, та слова тiї мене ображали… Спасибi тобi, Марусенько, галонько!

Маруся їй осмiхнулася.

— Нi за вiщо дякувати, — згомонiла: — я правду свою тобi кажу.

У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, — а батько говорить:

— Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати.

Викликали Катрю.

— Катренько! — кажу їй тихо, — роздумайся добре! — Вона мов i не чує. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная — хоч тут вмирати.

Питає в неї батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво i грiзно…

— Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! — одказала, Катря чисто, як виспiвала.

Поклонилися свати, — тихо та гордо геть вийшли з хати… Ми не ворухнемось; Катря стоїть… Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати…

Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде — не оглянеться; хто озветься — не слухає.

А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно… Вже Катря сама до їх бiгти заривалася — дак мати впиняла.

— Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.

— Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте… Тiльки пустiть до ного!..

— Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться!

— Я втечу од вас! — озивається Катря. — Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!..

— А вiн же як? — iнколи спита її Маруся, слухаючи того нарiкання. — А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки — ти не помисляєш… Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.

— Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле — я пiду… Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?

— Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди… Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно… Перекажи через мене: я хоч i сходжу до їх.

— Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?

— Пiду. Говори, — що сказати?

— Ти скажи — що я пропадаю, що живая гину!

— I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почує, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати…