Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з краєчку рожево зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу — жiнок бачу тут i бачу — ще їх бiжить дорогами; бачу, дверi збитiї виносять з шинку… 'Що то таке?' — питаю людей. 'Шинкар з жiнкою забився'. Почали менi усе розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обоє на долiвцi лежали, сполощенi кров'ю. В неї нiж у персях великий стримiв; руками вона його як стиснула за шию, так i замерли руки — впились. Сорочки на їх порванi, подранi, намисто її розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, — бо не було на йому нiякої порази, й лежав вiн зчорнiвши, — вона лежала бiла, бiла, з чорними бровами. Як прийшли чоловiки до шинку — зачинено; почали стукати — не вiдчиняють. Надiйшли ще люди, бачать — щось непевно — вибили дверi, а вони обоє лежать… Я метчiй до Марусi…

— Боже мiй правий! — промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить:

— Хто прийшов до нас?

— Лихо сталося, — кажу голосно.

— Яке лихо?

— Забився шинкар з жiнкою.

Тихо… Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий:

— Що, що? — питається, — сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся бiля його.

— Правда сьому? — запитав вiн Марусi.

— Правда, — промовила Маруся.

— Я на свої очi обох бачила, — говорю йому.

— Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! — заговорила Маруся.

— Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!

Просить її, як дитина маленька.

Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий, замлiлий.

Повернулася вона. 'Правда', — каже.

Став Чайченко плакати дуже.

Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше — тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по Чайченка — ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без пам'ятi сливе був вiн. Не вважають — беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумнi, чуднi… Вкинули його у темну комору, зв'язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його…

Вона до нас дiток своїх завела — покинула, а сама зновтаки пiшла туди до його.

— Не пустять, Марусе! — кажемо їй.

— Я ближче буду до його. — Пiшла.

Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали… тодi й їм вiльний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий… Вiн радив усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не казав нiчого, — дожидав: цiлий день стоїть на порозi, руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, — стоїть та свистить — якусь жовнiрську ходу висвищуе.

Хiба чай iспиває, то перестане, а випив самовар чаю — знов на порозi, знов свище…

Подякувала Маруся — її пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, - стали її пускати щодня. Сидiв Чайченко тиждень ще, — вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар… 'Отсе добрая жона', — хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його… Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, — коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка 'своїм ворогом' i казав, 'що тiсно їм обом у свiтi жити'. Знов суд судити почав; знов питання — Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi повезли його у мiсто, посадили в острозi.

Маруся за ним пiшла.

— Прощавай, — каже менi, — спродай усе, пересилай грошi.

— Марусе, — говорить їй мати, — усе ти спродуєш, а в тебе дiтки…

— Я знаю… я не забуваю.

Попрощалася з нами, дiток пригорнула, — пiшла, її до острогу не впускають.

— Мiй чоловiк там, — доводить вона усiм.

— Твiй чоловiк повинувачений — йому там i сидiти, — тобi не можна.

— I я винна.

— У чому винна ти?

— Винна й я, коли вiн винний.

— Годi! Iди геть собi! — кажуть їй, жалiючи. Вона не йде.

— Що ж ти признаєшся, що винна ти? — питають в неї знов.

— Винна.

Казали їй руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки їх випустили.

Дiтки в нас були. Усе питають: 'де мама?', усе кличуть: 'мамо!'

Маруся не одмiнилася — тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як голубка.

А я ще, стрiчаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: тi ж очi, чоло теж, — коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забiлiла.

Оселилися вони знов у своїй хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло — усе вже спродане було… Дiтки гомонять самi однi, i вже така їм утiшка з того, як горобцi прилетять — зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi притуляться пiд тином, радiючи.

Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став дуже.

Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши руки, очi приплющував, — десь сильно в його голова болiла… Другого разу бачила — вiн спав… Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. 'Мислi ж мої, мислi! До кого ж ви прийшли?' — сказати, та й годi! 'Багато жалю мого буде, — не буде вже моєї любовi'.

Мене сватало два женихи… Еге ж! Згадується менi часто чоловiк Палiй, що як в його дитина втопилась, хата згорiла, — вiн iшов улицею та весiлля забачив i каже: 'А тi люди ще женяться!'

Згадувався менi чоловiк Палiй… Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний — я не пiшла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити — не схотiла робачком стати… Вiн пожурився за мною та з iншою оженився. Другий жених був