— Та, може, се неправда…

— Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його дожидає, стрiчає, а вiн мимо йде — чи гляне; я стала назирати. От i дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п'є нишком. Кажу Марусi: 'Чи ти знаєш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?' Вона зблiдла як крейда, мовчить. 'Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому'. — 'Як я його маю не пускати, — одмовляє тодi: — може, йому дiло яке…' 'Скажи йому', — наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн пiшов. Я її докоряла — вона стояла передо мною та мовчала. 'А ти вiри, кажу, материному розуму не ймеш?' Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очi й при людях, — може, дочка вiри пойме тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь мiй зять — його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся — сидить пiд яблунею молодиця: рукава в неї за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi; слухає, що мiй зять говорить, i смiється. А зять мiй до неї такi речi промовляє: 'Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навiки — нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай i неласкаве, почую… А вчора, — каже, — вчора i позавчора я усю нiч пiд цiєю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?' А вона йому: 'Твоя жiнка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?' — й смiється. 'Нiчого', — одмовив їй (правду одмовив!). 'Як нiчого? Чи вона ж тебе не любить?' — 'Не знаю'. — 'А чому ж ти в неї не поспитаєш за се? га?' Голосно засмiялася. 'Ой, чоловiк мiй почує!' — схопилася з мiсця, поцiлувала, як вразила, i зникла.

Вiн кликав — рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: 'А що, чия правда? Яке дiло в його?' Дивиться на мене. 'Не добрий вiн тобi судився, тебе їм бог скарав'. — 'Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога гнiвите!' — менi дорiкає дочка моя!

Тодi я усе їй розказала, що чула, що бачила. 'Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?' — 'А тобi лучче, як дурять, любити?' — 'Вiн мене не обманює'. — 'То ще вiри не ймеш менi?' — 'Я його нiколи не питала об сьому, чи мене любить'. — 'Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти його не кохаєш, чи що?' — 'Кохаю…' Спориться та змагається iзо мною… Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно… Повернувся вiн, а моя дочка iде навпроти його, дверi розчиняє, як батьковi шановному, як чоловiковi любому… 'Як вже ти уваги на себе не маєш, — кажу, — то я свого зятя спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?'.

Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: 'Годi, мамо! Се ми вже мiж собою розпитаємось, а вам вже час спочити, коли ласка'. Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому пiшла. Не була з того часу у їх i не буду.

— А унучечка ваша дуже слаба?

— Не велика там слабiсть, та велике побивання.

— Журяться вони дуже?

— Хто вони? Та зять мiй чи й знає, що дитина нездужає — вiн не питає i не дивиться.

— Не вiдрiкайтесь дiток, любко, — просить вже мати Пилипиху, — не вiдрiкайтеся втiхи своєї!

— Я сама собi раду раджу, — одкаже на те Пилипиха.

— Подаруйте вже дочцi своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! — говорить мати.

— I я її дуже люблю, — одказала Пилппиха.

— Хоч я вже одвiдаю Марусю, — кажу матерi та й пiшла до неї.

Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою дитинку.

— Боже поможи, Марусю! — вiтаю її.

— Спасибi. Сiдай, Химо.

— А що дитинцi?

Вона глянула на дитинку й одмовила!

— Терпить малесеньке.

— Була у нас твоя мати, Марусю, — кажу.

— Яка вона була? Що говорила?

— Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.

— Смутно менi те! — промовила Маруся.

Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала.

Почали ми тиху розмову — згадування. Згадали нашї забавки давнi дитячi, — пригадали й дiвочi безсумнiї часи… Не зводячи очей з дитинки своєї, Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке.

Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно — вiн не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне — прислухається пильно; стихне усе знов i нема нiкого, — вона не зiтхне навiть, знов дожидає… Я й пiшла так — не бачила його, — не повернувся при менi. 'Скажи матусi моїй, що прийду до неї, як моя дитинка iрохи одужає', — просила мене Маруся прощаючись.

А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усiх знатниць i лiкарок, — здається, нiкому не впiзналася її недуга — яка була. В неї нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй, поки не збулася сили своєї — i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.

Маруся приїхала з дитинкою — дитинка ще не зовсiм одужала, — усе ще квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, — не пригорнулася вже мати до неї нiколи; нiколи не всмiхнулася ласкаво до самої смертi своєї. Що було Маруся просить:

— Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? — Вона не прийма нiчого того. I останнє слово її було: 'Лучче, мовляла, ображеному вмерти, нiж так на свiтi жити'. - I вмерла.

Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло; як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, — ми ж усе жили своєю старою тугою.

Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матiї усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: 'Здорова, — напише, — живу, богу молюся за свої грiхи i за вашi'.

Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи, скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що вiн у неї пiд тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те в п'яного ка язицi, — вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, — от i поговiр став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i на ради усi: 'Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную'. I жалiбницi, i порадницi образилися, — покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Нiхто й одвiдати не одвiдає.

Тiльки й ходили до неї, що мати да я; ми — частенько.

Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, — се було у свято, — аж дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочується. Гостi в неї якiсь?

Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi — молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та веселу. Тiльки отi брови її високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на чолi бiлому чорнiли, — щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував злими очима своїми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в неї i питаю: