життя на тій долині. Годі мені відразу розпізнатися. От зараз і будемо на обійстю мойого батька.

Цікавим оком зирнув Максим на потік. Господи, тобі слава! Береги вже повнісінькі, ще хвиля - а вода розіллється по долині! Ба, понижче села, при тіснині, вже вид-нілися широкі річки і ставки, червоні, як кров, від червоності сходового сонця. Тепер, значиться, можна! Швидко попровадив Максим монголів на батьків огород, швидко винайшов місце, де земля глухо стугоніла, а

Бурунда, дрижачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали.

Аж тепер він глипнув кругом і побачив розлиту по рівняні воду.

- Га, а се що? - скрикнув вія, знятий якоюсь неви-ясненою тривогою.

Тугар Вовк і собі ж затремтів. Тільки Максим стояв спокійний, безжурний.

- Нічого, бегадиреї Сеї ночі впали дощі в горах, а по кождій зливі наш потік виливає. Але се нічого, сюди не доходить вода ніколи.

- А, так,- сказав Бурунда, перемагаючи в собі тривогу.

- Ну, коли так, то копайте далі!

Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рівнині, і тільки несвідущі та залякані монголи не могли порозуміти, що се не повінь, що вода в потоці зовсім чиста, що не тече наперед, не шумить, тільки дується вгору

і розливається з берегів.

Тим часом копання йшло поволі, хоч монголи трудилися з усеї сили. Аж ось і справді рискалі задудніли о щось тверде. Плита! Але плита показалася широка, ширша, ніж викопана монголами яма. Приходилось розкопувати яму ширше, щоб вийняти її, або розбивати плиту. Максим тривожними очима слідив зріст води. Ціла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася вода горі долиною, якраз у противнім напрямі від того, в якім плила від віку. Аж ось у монгольськім таборі залунали страшні крики. Вода виступила з берегів і тисячними потоками розливалася по таборі.

- Рабе, що се значить? - скрикнув на Максима Бу-рунда.

- Що ж, бегадире,- відмовив Максим,- видно, велика туча впала в горах, наш потічок дужче виливає, ніж звичайно. Але невже ж вам боятися води, що сягає по кістки? Розбивайте плиту,- скрикнув він до монголів,- нехай побачить великий бегадир, що я не обдурював його!

Загримали монгольські топори о плиту, але плита була груба і міцна, годі було її розбити.

- Гримайте ліпше! - кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати своєї тривоги на вид тої води, що заливала одностайним озером велику часть тухольської долини і валом котилася просто до них. Але плита була тухольської вдачі і опиралася до остатньої змоги. Та ось вона луснула; ще один дружний удар - і вона, розбита на кусні, впала додолу, а разом з нею впали й ті монголи, що стояли на ній. Темне гирло підземного хідника показалося очам згромаджених.

- Видиш, бегадире! - сказав Максим.- Скажи сам, чи обдурював я тебе?

Але Бурунда якось не радувався відкритим хідником. Валом надбігла вода і заплюскотіла при ногах монголів. Ще хвиля, і з веселим плюскотом полилася вода в нововідкриту яму.

- Спиніть воду, спиніть воду! - кричав Бурунда, і кинулись монголи гатити воду довкола ями. Але й се вже було запізно. Вода покрила землю, глина розм'якла і розпливалася болотом у руках монголів - така гать не могла спинити води, яка чимраз сильніше, з усіх боків валилася в яму, довго плюскотіла і щезала в ній, поки вкінці не наповнила її зовсім. Мов остовпілі стояли монголи над ямою і дивилися, як вода заливала остатній їх вихід із долини.

- Рабе! - сказав Бурунда до Максима.- Чи се твій вихід?

- Бегадире, чи можу ж я розказувати водам? - відповів Максим.

Бурунда нічого не відповів, а лише дивився кругом на воду, що чимраз грубшою верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом іскрилася вода по цілій долині, тільки де-де визирали, мов невеличкі острови, кусники сухої землі. В монгольськім таборі був крик і замішання, хоч вода доходила монголам ледве до кісток.

- Бегадире,- сказав Максим до Бурунди, бачачи, що той забирається вертати до свойого намету,- пригадую тобі твоє слово. Ти сказав, що, як покажу тобі вихід, буду вільний. Я показав тобі вихід.

- І вихід одурив мене. Тоді будеш вільний, як усі вийдемо з сеї долини, не борше!

І Бурунда пішов робити порядок у своїм змішанім війську, а за ним пішла й його дружина.

Монгольське військо стояло довгими рядами, по кістки в воді, сумне, безрадне.

Хоч і як мілка була вода, але тота її маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозірчаста, мов блискуче розтоплене скло, і той водопад, що, мов світляний стовп, стояв над водяною площею і раз у раз доливав до неї нової води,- от що лякало монголів. Але годі було стояти! Сама тривога, сам вид грізної небезпеки побуджували тих людей до якогось діла, хоч би й безплодного, до руху.

Конечно треба було щось зробити, стрібувати щастя, бо інакше - Бурунда чув се добре - вся та маса монголів піде врозтіч, розбігається, гнана власною тривогою. Бурунда велів цілому війську зібратися докупи, збитися в тісну масу.

- Що ви, мужі чи коти, що так боїтеся тих кількох крапель води? Чи такі ж то ріки перебували ми? Що сей потік проти Яїка, і Волги, і Дону, і Дніпра? Не бійтеся, вода по кістки не здужає затопити вас! Далі до вивозу» Нападемо всі збитою масою! Не дбаймо на страти» Тіо-біда мусить бути наша!

Так кричав Бурунда і пішов передом. Двигнулась за ним монгольська сила, бродячи в воді з голосним плюскотом, від якого лунали гори і стогнали ліси.

Але на сто кроків від вивозу стрінув їх убійчий град каміння, киданого метавками. Великі кам'яні кругляки, щербате ка-мшня і річний піщаник - усе те валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров'ю за- червонілася вода під їх ногами. Незважаючи на крик Бу-рунди, військо розскочилося, найбільша частина подалася взад, там, де не могло досягнути її каміння. Вкінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміліших туркоманів мусив відступити, бо град каміння чимдалі ставав дужчий, а монгольські стріли не робили тухольцям ніякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі становища і побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то тяжкі брили, то цілі кірці дрібного каміння на монголів, стояла його донька

Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіма рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її й не зводив із неї очей. Як рад би був він тепер стояти коло неї, і слухати її смілих, розумних розказів, і поражати ворога по її показу! Та ба, не так йому судилося! Ось він стоїть сам серед тих ворогів, правда, без кайданів, та все-таки без^-оружний, невольник, і бажає, щоб хоть камінь, кинении її рукою, закінчив його життя і його муку.

Тугар Вовк сіпнув його за рукав.

- Годі там вдивлятися, хлопче,-сказав він.-Здуріла моя донька та он що виробляє! Але нам усе-таки круто приходиться. Чи у вас такі повені часто бувають?

- Такі? Ніколи.

- Як то? Ніколи?

- А так, бо се не повінь. Адже ж бачиш, що вода чиста.

- Не повінь? А що ж?

- Хіба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольці загатили потік, щоб залити водою долину.