вхопило його за серце і печать мовчання положило на його устах? Тільки ж і він, старий розважний чоловік, уникав погляду

Мирослави, лише глядів і глядів у огнище на миготячі іскри та попеліючі поліна.

- Доню! - сказав він вкінці стиха, не підводячи на неї очей.

- Чому ти вчора не вбив мене, тату? - прошептала Мирослава, насилу здержуючи сльози в очах. Голос її, хоч тихий, дунув на боярина ледовим холодом. Він не знайшов на те питання відповіді, і мовчав, і вдивлювався в огнище, поки не прибіг вартівник із табору.

- Внуки великого Чінгісхана шлють свій привіт новому другові і просять його до свого шатра на воєнну раду.

- Ходімо! - сказав коротко боярин і піднявся з місця.

Мирослава встала також, але ноги її відмовляли послуху. Та не час було тепер вертатися. В одній хвилі монголи привели їх коней, висадили Мирославу і, окруживши їх обоє, повели до табору.

Монгольський табір був розложений у величезнім чотирикутнику і обкопаний глибоким ровом. В кождім боці чотирикутника було по дванадцять входів, окружених оружною вартою. Хоч неприятель ніякий не грозив таборові, то все- таки його стережено чуйно - таке вже було воєнне правило монголів, зовсім у суперечність із християнським рицарством, яке не дорівнювало монголам ані в військовій карності, ані в умілості тактики та кер-мовання великими масами.

Вартові при вході табору дикими голосами перекликалися з вартовими, що вели боярина з донькою, а потім перейняли незвичайних гостей і повели їх до шатра своїх начальників. Хоч і як придавлена була Мирослава своїм болем і стидом, що випалював гарячі рум'янці на її дівочім лиці, то все ж вона була надто смілої вдачі, надто свобідно і по-рицарськи вихована, щоб не зацікавитися розкладом табора і всім новим та невиданим окруясен-ням. Бистрим оком окинула вона пооводжаючих її вартових. Низькі, підсадкуваті їх постави, повбирані в овечі кожухи, через які перевішений був у кождого лук і сагайдак зі стрілами, виглядали мов медведі або які інші дикі звірі. Лице без заросту, з вистаючими вилицями і підочними кістьми, з маленькими і глибоко впалими очи. ма, що ледве блищалися з вузьких, скісно прорізаних повік, з невеликими приплесканими носами, виглядали якось гидко, відразливе, а жовтава їх барва, що в відблиску огнищ переливалася в якийсь зеленкуватий відтінок, робила їх

іще страшнішими та відразливішими. З похнюпленими додолу головами і з горляною, співучою мовою, вони подобали на вовків, що шукають, кого б пожерти. Шатра їх, як Мирослава зблизька приглянулася, зроблені були з войлоку, розп'ятого на чотирьох жердках, зв'заних угорі докупи, і накриті були вверху для забезпеки від дощу великими шапками з кінської шкіри. Перед шатрами стояли на жердках понастромлювані людські голови, кроваві, з застиглим виразом болю і розпуки на блідих, посинілих, світлом огнищ дивовижно освічених лицях. Холодний піт виступив на чоло Мирослави На сей вид; її, геройську, смілу дівчину, не мучила думка, що швидко й її голова так само стримітиме де-будь перед шатром якого монгольського бегадира. Та ні, вона воліла б тепер тліти в пожежі і стриміти як кро-вавий трофей перед шатром побідителя, аніж своїми живими очима оглядати ті трофеї, з яких кождий недавно ще був живим чоловіком, думав, працював і любив,- аніж іти здовж оцього страшного табору на безчесне, зрадницьке діло!

«Ні, ні,-думалось їй,-не буде того. Я не піду дальше! Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру».

Тим часом вони станули перед шатром начальника чети, любимця Батиєвого.

Шатро не відзначувалося від інших шатрів зверха нічим, окрім прип'ятої на його вершку жердки з трьома бунчуками; зате всередині було далеко пишніше, по- азіатськи уладжене. Тільки ж ані боярин, ані Мирослава до середини шатра не входили, бо начальників монгольських застали перед шатром, коло огнища, на котрім невільники пекли двох баранів. Поба-чивши гостей, начальники схопилися всі враз на рівпї ноги і похапали до рук свою зброю, хоч, впрочім, не поступилися з місця, щоби стрічати їх. Знаючи монгольський звичай, боярин кивнув доньці, щоб лишилась позаду, а сам, знявши з голови шолом, а з плечей лук, приступив до них з поклоном і став мовчки, з похиленими до землі очима, на три кроки перед головним начальником Петою.

- Від якого царя приносиш нам вісти? - спитав його Пета.

- Я не знаю ніякого царя, крім великого Чінгісхана, пана всього світу! - сказав боярин. Се була звичайна формула піддання. Пета тоді поважно, але радо простяг бояринові руку.

- В пору приходиш,- сказав Пета,- ми дожидали свого союзника.

- Я знаю свій обов'язок,- сказав Тугар Вовк.- В однім лишень я переступив ваш звичай: я привів доньку свою до табору.

- Доньку? - сказав зачудуваний Пета.- Хіба ж ти не знаєш, що звичай наш забороняє женщинам вступати в збір вояків?

- Знаю. Але що ж я мав зробити з нею? У мене нема дому, ні родини, ні дружини! Крім мене і великого Чінгісхана, вона не має ніякої опіки! Мій князь рад був позбутися мене зі свого міста, а ті прокляті смерди, мої невольники, збунтувалися против мене.

- Але все ж таки тут вона не може лишитися.

- Я прошу внуків великого Чінгісхана позволити їй лишитися нинішню ніч і завтрашній день, поки не винайду для неї безпечного пристановища.

- Для другів наших ми гостинні,- сказав Пета, і потім, обертаючись до

Мирослави, він сказав ламаною руською мовою:

- Зблизись, дивчина!

Мирослава аж затремтіла, почувши ті звернені до себе слова страшного монгольського начальника. Повними ненависті й погорди очима гляділа вона на того нищителя Русі, зовсім не слухаючи його слів.

- Зблизись, Мирославе! - сказав її батько.- Великий начальник монгольського війська ласкавий до нас.

- Не хочу його ласки! - відказала Мирослава.

- Зблизись, розказую тобі! - сказав грізно боярин. Мирослава неохітно зблизилася.

Пета своїми малими блискучими очима поглянув на неї.

- Гарни дивчина! Жаль, що не остатись. Гляди, дивчина, на свій тат. Будь вірна велики Чінгісхан. Велика лас ка буде! На тоюі, дівчина, отсе коко, з вашого князь Мстислав. Знак безпеки. Покажи монгольськи вояк - усі пропустить, нічого злого не зробить. А тепер до шатра?

З тими словами Пета подав Мирославі зі свого пальця великий золотий перстень, здобутий ним у битві над Кал-кою з князя Мстислава. На перстені буз великий золотисто-зелений берил із вирізаними на нім фігурами. Мирослава вагувалася, чи прийняти дар від ворога,- може, навіть заплату за батькову зраду.

- Візьми, доню, сей знак від великого внука Чінгіс-хана,- сказав боярин.- Се знак його великої ласки для тебе, дає тобі безпечний прохід у монгольськім таборі.

Нам-бо прийдеться розстатися, доню. їх воєнний звичай забороняє женщинам бути в таборі. Але з тим пер amp;тенем ти можеш безпечно приходити і виходити, коли тобі запотребиться.

Мирослава ще вагувалась. Але, втім, нова якась дума шибнула їй у голову - вона взяла перстень і, відвертаючись, уриваним голосом сказала:

- Дякую!

Потім Пета велів відвести її до окремого шатра, котре наборзі приготовано для її батька, а Тугар Вовк лишився сам з монгольськими бегадирами, щоб радити воєнну раду.

Перший забрав голос Пета, головний начальник сього відділу, чоловічок літ коло сорока, тип монгола: невеличкий, повертливий, з хитро мигаючими малими, мов мишачими, очима.

- Сідай, гостю,- сказав він до боярина.- Коли скажем тобі, що ми дожидали тебе, то нехай се буде найвища похвала твоєї вірності для великого Чінгісхана. Але все-таки ти троха запізно прийшов. Військо наше жде вже третій день, а великий

Чінгісхан, виправляючи нас на захід, до краю рабів своїх Арпадів, наказував нам довше трьох день без потреби ніде не задержуватись. Брат наш, Кайдан-бегадир, що пішов через край волохів, буде перед нами в домі Арпадів, здобуде їх столичне місто, а яку ж славу ми принесемо з того походу?

На те сказав боярин:

- Я порозумів слова твої, великий бегадире, і ось що відповім на них. Вірний слуга великого Чінгісхана не міг швидше прибути до вашого табору, бо аж учора дізнався про ваш похід, а дізнавшися, прибув зараз. Про задержку не журися. Шляхи наші хоч неширокі, але безпечні. Брама в царство Арпадів стане вам