- А що за поганий народ живе в тій країні! - гнівно відрізав їздець.

- Ні, таточку, сього не кажи! - сказала вона сміло, але зараз же якось змішалась і, значно понизивши голос, додала по хвилі: - Я не знаю, але народ тутешній мені сподобався…

- О, я знаю, що він тобі сподобався! - скрикнув з докором їздець.- А радше, що сподобався тобі один із того народу - той проклятий Беркут! О, я знаю, що ти готова батька свого покинути для нього, що ти перестала вже любити батька для нього! Та що діяти - така вже дівоча вдача! А тільки я кажу тобі, дівчино: не вір тому поверховому блискові! Не вір гадюці, хоч кораловими барвами міниться!

- Але ж, таточку, що за думки шибають по твоїй голові! І якими прикрими словами ти докоряєш мені! Я призналася тобі, що люблю Максима, і присягала перед сонцем, що буду його. Але я ще не його, я ще твоя. А хоч і його буду, то не перестану любити тебе, таточку, ніколи, ніколи!

- Але ж, дурна дівчино, ти не будеш його про се ніщо й думати! Хіба ти забула, що ти боярська дочка, а він смерд, вівчар?…

- Ні, таточку, не говори сього! Він такий рицар, як і інші рицарі,- ні, він ліпший, сміліший і чесніший від усіх тих боярчуків, яких я бачила досі. Впрочім, таточку, дарма вже відмовляти - я присягла.

- Що значить присяга дурної, осліпленої дівчини?

- Ні, таточку, я не дурна і не осліплена! Не в пориві дикої пристрасті, не без ваговання й думання я зробила се. Навіть не без вищої волі, таточку!

Остатні слова сказала вона якимсь приглушеним, таємничим голосом.

Боярин цікаво обернувся до неї:

- Ну, а се що знов? Яка вища воля спонукала тебе до такого безумства?

- Слухай, таточку,- говорила дівчина, обертаючись до нього та звільняючи в

їзді.- Вночі перед тим днем, коли ми мали рушати на медведів, показалась мені в сні моя мати. Така була, якою ти описував мені її: в білій одежі, з розпущеним волоссям, але з лицем рум'яним і ясним, мов сонце, з радістю на устах і з усміхом та безмірною любов'ю в ясних очах. Вона приступила до мене з розпростертими руками і обняла мене, сильно притискаючи до грудей.

«Мамо!» - сказала я і більше не могла нічого сказати з радості та розкоші, що наповняла цілу мою істоту.

«Мирославе, дитя моє єдине,- говорила вона лагідним, м'яким голосом, що й досі тремтить мені в серці,- слухай, що я тобі скажу. Велика для тебе хвиля зближається, доню! Серце твоє пробудиться і заговорить. Слухай свого серця, доню, і йди за його голосом!»

«Так, мамо!» - сказала я, тремтячи з якоїсь несказанної радості.

«Благословлю ж твоє серце!» - І сказавши се, вона розвіялася запахущим леготом, а я прокинулась. І серце моє справді заговорило, таточку, і я пішла за його голосом. На мені благословенство мами!

- Але ж, дурна дівчино, се був сон! Про що ти вдень думала, те вночі й приснилось тобі! А втім,- додав боярин по недовгій хвилі,- а вті:,г, ти вже й не побачиш його ніколи!

- Не побачу? - скрикнула живо Мирослава.- Чому не побачу? Хіба він умер?

- Хоч би й сто літ жив, то таки не побачиш його, бо ми ми не вернемось уже більше в ті прокляті сторони.

- Не вернемось? А се для чого?

- Для того,- сказав боярин з силуваним супокоєм,- що ті твої добрі люди, а поперед усіх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, ухвалили на своїй раді вигнати нас із свого села, розвалити наш дім і зрівняти його з землею!

Але постійте ви, хамове плем'я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Тугар Вовк - се не тухольський вовк, він і тухольським медведям зуміє показати зуби!

Болюче тьохнуло в серці Мирослави, коли почула ті слова.

- Вигнали нас, таточку? І за що ж нас вигнали? Певно, за того лісничого, що ти казав так немилосердно бити, хоч я з слізьми благала тебе пустити його на волю?

- Як ти все те тямиш! - підхопив злісно Тугар, хоч у серці глибоко вкололо його те скарження з уст доньки.- О, я знаю, що коли б ти була на тій раді, то й ти була б стала за ними прогив свого батька! Що ж діяти,- батько старий, понурий, не вміє блискати очима, ані зітхати, а тобі хочеться не такого товариша! І що з того, що батько отеє перед часом посивів, стараючись забезпечити твою долю, а той новий, миліший, молодший товариш, може, десь тепер зі своїми тухольпями руйнує нашу хату, остатнє й одиноке наше пристановище на світі!

Мирослава не витерпіла тих їдких докорів,- гарячі сльози бризнули з її очей.

- Ні, се ти, ти не любиш мене,- сказала вона, зали-ваючися слізьми,- і я не знаю, що відвернуло твоє серце від мене! Я ж не дала тобі ніякої причини! Сам ти вчив і наказував мені жити по правді і говорити правду! Невже ж тепер нараз правда так дуже опротивіла тобі?

Боярин мовчав, похиливши голову. Вони зближалися вже до верха гори і їхали вузькою дорогою поміж високими буками, що зовсім заслонювали перед ними небо. Коні, здані на власну волю, самі шукали собі стежки серед сутінків і, зчаста форкаючи, тюпали звільна по похилій каменистій дорозі під гору.

- Куди ж ми їдемо, коли нас вигнано з Тухольщи-ни? - спитала нараз Мирослава, отираючи рукавом сльози і підводячи догори голову.

- В світ за очі,- відказав батько.

- Ти ж казав, що їдемо до одного боярина в гостину.

- Правда опротивіла мені: я сказав неправду.

- То куди ж їдемо?

- Куди сама хочеш. Мені все одно. Може, їхати до Галича, до князя, котрому я наприкрився і котрий рад був мене позбутися? О, хитра се штука, той князь!

Використати силу чоловіка, виссати його, мов спілу вишню, а кістку кинути геть

- на те він якраз. І який рад був він, коли я попросив у нього даровизни землі в

Ту-хольщині! «Іди,- сказав мені,- нехай лишень тут не бачу тебе! Йди і угризайся з тими смердами за нуясдек-ну межу, лиш сюди не вертай!» Ну, що, може, їхати най до нього жалуватися на тухольців, просити напроти них княжої помочі?..

- Ні, таточку! - говорила Мирослава.- Кня»а поміч злого не направить, а тільки ще дужче погіршить.

- А видиш,- сказав боярин, небагато зважаючи на остатні слова доньки.- Ну, а може, вертати нам до Тухлі, до тих проклятих хлопів, до того чорта Беркута, і просити у них ласки, піддатися їх карі, зректися свого боярства і благати їх, щоб нас прийняли до своєї громади, як рівні рівних, і жити з ними так, як вони,- з вівцями вкупі, між вівсом і гноєм?

Постава Мирослави незамітно, мимоволі простувалася, лице її прояснювалось при тих словах.

- А як гадаєш, таточку, чи вони приймили б нас? - спитала вона живо.

- Хто знає! - сказав гризько боярин.- Се ще якби ласкаві були їх хамські величества й їх надвеличество Захар Беркут!

- Таточку, а чому ж нам не спробувати сього? Ту-хольці не люблять неправди; вони хоч і засудили нас, то, може, по свойому праву. А може… може, й ти, таточку, дечим… своїм острим поступованням причинився до того? А коли б лагідно, по-людськи з ними…

- Ах, боже, се що таке? - скрикнула нараз Мирослава, перериваючи свої попередні міркування. Вони станули саме на вершку гори, і перед ними, мов силою чарів, розкинулася широка стрийська долина, залита морем пожеж і огнищ. Небо жевріло крозавим відблиском. Немов з пекла, неслися з долини дивні голоси, іржання коней, брязкіт зброї, переклики вартових, гомін сидячих при огнищах чорних, косматих людей, а геть-геть далеко ряздираючі серце зойки мордованих старців, жінок і дітей, в'язаних і ведених у неволю мужчин, рик скотини і хрускіт будинків, що, перепалені, валилися додолу, а по тім величезні водопади іскор, мов рої золотистих комах, збивалися під небо. В кровавім розблиску огнів виднілися тут же, в долині над рікою, довгі, безконечно довгі ряди чотиригранних шатрів, переділені від себе широкими ві.аб-ступами. Люди, мов мурашки, снували поміж шатрами і громадилися коло огнищ. Мирослава стала на той вид мов остовпіла, не можучи відірвати від нього очей. Навіть старий, понурий боярин не міг рушитися з місця, потопаючи очима в тім лячнім кровавім морі, ловлячи носом запах гіркого диму і крові, вслухуючись у змішаний гамір, у зойки, стогнання та радісні окрики побіди.

Навіть коні під нашими їздцями почали тремтіти всім тілом, стригти вухами і форкати ніздрями, немов лякалися йти дальше.