В тій хвилі очі всіх громадян, немов на даний знак, звернулися в сторону села.

Там, на шляху, що вів від села попри водопад у гори, показалася невеличка громада пишно построєних, оруж-них людей. Се йшов у всій своїй пишноті на тухольську раду боярин Тугар Вовк зі своєю дружиною. Незважаючи на гарячу весняну днину, боярин був у повній рицарській зброї: в панцирі з залізної блискучої бляхи, в 'аких же набедрениках і наголінниках і в блискучім спижевім шоломі з розвіяною поверх нього китото з когутячих косиць. При боці у нього теліпався в піхві тяжкий бойовий меч, через плечі перевішений був лук і сагайдак зі стрілами, а за поясом стримів топір, блискучий широким сталевим вістрям і бронзою набиваним обухом. Поверх усеї тої страшної зброї, на знак супокійного свого наміру, боярин накинув вовчу шкуру, з пащею, переробленою в защіпку на груді, і з лабами, що гострими кігтями обхапували його пояс.

Довкола боярина йшло десять вояків, лучників і топірників, повбираних у такі ж вовчі шкури, але без панцирів. Мимоволі стрепенулася тухольська громада, побачивши наближення тої вовчої дружини; всі зрозуміли, що се, власне, й є той ворог, який напосівся на їх свободу й незалежність. Але поки що вони ще не надійшли, а Захар кінчив свою бесіду.

- Ось надходить боярин, котрий хвалиться, що з милості для нього князь подарував йому наші землі, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю княжої милості, в тім почуттю, що він княжий слуга, що він раб! Нам не потрібно милості від боярина і ні за що ставати нам рабами - се причина, для чого він ненавидить нас і прозиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордість ного пуста і що правдиво свобід-ному чоловікові личить не гордість, а супокійна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у глибині свого сумління почув себе упокореним! Я скінчив.

Тихий шепіт вдоволення і радісної рішучості пройшов по громаді. Захар сів на своє місце. Хвилю стояла мовчанка на майдані, поки Тугар Вовк не наблизився до ради.

- Здорові були, громадо! - сказав він, дотикаючи рукою свого шолома, але не знімаючи його з голови.

- Здоров будь і ти, боярине! - відповіла громада. Тугар Вовк гордим, безпечним поступом вийшов перед громаду і, ледве окинувши її оком, проговорив:

- Ви кликали мене перед себе - і ось я. Чого хочете від мене?

Слова ті сказані були різким, гордим голосом, котрим боярин, очевидно, хотів показати громаді свою вищість. При тім він не дивився на громаду, але обертав у руках свій топір і немов любувався блиском його вістря та обуха, показуючи явно, що глибоко погорджує цілою тою радою.

- Ми закликали тебе, боярине, перед суд громадський, щоб, заким осудимо твої поступки, вислухати твого слова. Яким правом і в якій цілі ти робиш кривду громаді?

- На суд громадський? - повторив, немов зачудува-ний, Тугар Вовк, обертаючись лицем до Захара.- Я княжий слуга і боярин. Ніхто не має права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр.

- Про се, боярине, чий ти слуга, ми не будемо з тобою сперечатися,- се нас нічого не обходить. А про твоє право поговоримо пізніше. Тепер тільки будь ласкав сказати нам: відкіля прийшов ти в наше село?

- Зі столичного княжого міста Галича.

- А хто велів тобі йти сюди?

- Мій і ваш пан - князь Данило Романович.

- Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана. А чого ж велів тобі твій пан іти в наше село?

Лице боярина облилося червоною пасмугою злості при тих словах Захара.

Хвилю він вагувався, чи відповідати дальше на його допитування, далі погамував свій невчасний порив.

- Він велів мені бути сторожем його земель і його підданих, воєводою і начальником Тухольщини і дав мені і моїм потемкам у вічне посідання тухольські землі в нагороду за мою вірну службу. Ось його грамота, його печать

і підпис!

При тих словах боярин гордим рухом руки вийняв із-за широкого ремінного пояса княжу грамоту і підняв її вгору, показуючи громаді.

- Сховай свою грамоту, боярине,- сказав спокійно Захар,- ми не вміємо її читати, а печать того князя для нас не закон. Радше сам ти скажи нам, хто се такий той твій князь?

- Як то? - крикнув здивований боярин,- Ви не знаєте князя Данила?

- Ні, не знаємо ніякого князя.

- Володаря всіх земель, усіх осель і міст від Сану аж до Дніпра, від Карпат аж до устя Бугу?

- Ми не видали його ніколи, і у нас він не володар. Адже пастух, володар отари, стереже її від вовка, гонить її в спеку полудня до холодного потоку, а в холод ночі до теплої, безпечної кошари. А князь чи робить се зі своїми підвладними?

- Князь робить з ними ще більше,- відповів боярин.- Він дає їм мудрі права і мудрих суддів, посилає їм своїх вірних слуг, аби боронили їх від ворога.

- Не по правді сказав ти се, боярине,- замітив строго Захар.- Бач, сонце на небі закрило своє ясне лице, щоб не слухати твоїх кривих слів! Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших. Мудрих суддів княжих ми не видали досі і жили тихо, в згоді й ладі, судячись самі громадським розумом. Батьки наші здавна вчили нас: один чоловік - дурень, а громадський суд - справедливий суд. Без княжих воєвод жили наші батьки, жили й ми досі, і, як бачиш, хати наші не попустошені, і діти наші не забрані до ворожої неволі.

- Так було досі, але відтепер не так буде.

- Як буде відтепер, сього ми не знаємо, і ти, боярине, не знаєш. Одно ще тільки скажи нам: твій князь чи справедливий чоловік?

- Весь світ знає і подивляє його справедливість.

- То він, певно, і тебе вислав, щоб ти в наших горах насаджував справедливість?

Боярин змішався сим простим питанням, але по хвилевім вагованню сказав:

- Так.

- А як думаєш, боярине, чи справедливий може несправедливо кривдити своїх підвладних? Боярин мовчав.

- Чи може він несправедливими поступками насадити в їх серця справедливість

і, кривдячи їх, з'єднати для себе їх любов і повагу?

Боярин мовчав, граючись вістрям свойого топора.

- Гляди ж, боярине,- закінчив Захар.- Уста твої мовчать, але сумління твоє каже, що се не може бути. А прецінь же твій справедливий князь зробив се з нами, з нами, котрих він не бачив і не знає, котрих добром і щастям він не турбується, котрі йому не вчинили нічого злого, але, навпаки, щороку складають йому багату данину. Як він міг се зробити, боярине?

Тугар Вовк блиснув гнівно очима на Захара і сказав:

- Плетеш дурниці, старий. Князь нікого не може скривдити!

- А прецінь нас скривдив, отою самою грамотою, котрою ти так хвалишся! Бо зважай лишень: чи не скривдив би я тебе, якби без твоєї волі зняв із тебе отой блискучий панцир і дав його мойому синові? А таке саме діло зробив твій князь

із нами. Що для тебе панцир, то для нас земля й ліс. Від віків ми вживали їх і берегли, як ока в голові,- а тут нараз приходиш ти в імені свого князя і кажеш:

«Се моє! Мій князь дав мені се в надгороду за мої великі заслуги!» І проганяєш наших пастухів, убиваєш нашого лісничого на нашій власній землі! Скажи ж, чи можемо ми уважати твого князя справедливим чоловіком?

- Ти помилився, старче! - сказав Тугар Вовк.- Усі ми - власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка - то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче.

Мов удар обуха в тім'я, так оглушили ті слова Захара Беркута. Він похилив свою сиву голову додолу і довгу хвилю мовчав, не знаючи, що й казати. Мертвецьки понуро мовчала й уся громада. Вкінці Захар устав. Лице його ясніло. Він підніс руку догори, до сонця.