робиться чимраз більше, він повсюдний і неперервний, скажуть вам іде інші, які від
лукавого.
Але чи так насправді? Чи тільки видудленим і вижертим Він вимірюється? Чи неймовірними юрмищами туристів, японців, готельних послуг, розваг, оборотом грошей та витратами на піротехніку? А якщо то вже тільки гола механіка, машинерія, холодна індустрія, суцільна консумпція, перманентне паразитування? А якщо це пастка?
Здається, разом із Карнавалом ми втрачаємо і самих себе. Чи ми ще здатні любити, сміятися, плакати? Чи достатньо живі, щоб жити? Або такого дечого ще робити? Ось питання, над якими варто.
Ми запрошуємо вас до Венеції, міста на воді, міста-корабля, міста-привида, першого ж тижня по закінченні традиційного Великого Свята. Саме тоді, як відшумлять останні, до щему п'янкі гуляння, відлунають оркестри і хори, злетять кольорові повісма з балконів і церковних брам, згинуть леґіони світових волоцюг і заїжджих клерків (які нині дивним чином уже ніяк не різняться між собою — от прикмета!), — й тоді, в спокої та докладності, в короткотривалій паузі великопісної задуми та зосередженості поміркуємо спільно, заглиблені в бенедиктинську тишу славетного Сан Джорджо Маджоре про нас, про відлетілий Карнавал, про шанси і можливості, про опір безглуздю, про безглуздя опору.
Наше зібрання навряд чи порятує світ, навряд чи порятує Карнавал, воно не порятує навіть Венецію, навіть нас воно не порятує. Але ми зберемося — саме тепер і саме тут, у місці, переповненому відлуннями
