відповів йому, що, на жаль, знаю не більше п'ятдесяти англійських слів, тому не впевнений, чи така розмова дасть необхідні плоди. Але якщо б він володів також німецькою, то наша розмова все ж може відбутися на значно пристойнішому рівні — замолоду, коли я ще не був священиком, я добрих кілька років прожив у Франкфурті, де грав і співав у рестораційці 'Мамма Роза'. Чужинець утішився з цього і, легко перейшовши на німецьку, назвався Станіславом. 'Я хотів би висповідатися, отче Антоніо, — випалив він, лиш тільки я назвав йому себе. — Я йду від церкви до церкви і ніде не можу знайти священика, який би мене зрозумів. Нарешті ви, отче!' Посівши своє місце у сповідальниці і поблагословивши його, я вже наготувався було допомогти йому кількома вступними запитаннями, але тут почув: 'Перепрошую, отче Антоніо, чи не могли б ви порушити тайну моєї сповіді?' Я не зовсім його зрозумів, подумавши, що довгі роки невправляння в німецькій мові таки зробили своє. Тож я підтвердив, що тайна святої сповіді є непорушною. 'Але я, я сам, я хотів би, щоб ви її порушили!' — ясніше висловився Станіслав. 'Уперше чую щось подібне, сину мій', — суворо відповів на це я, щоб дати йому до зрозуміння всю дикість і неприпустимість такого бажання. 'Повірте, отче Антоніо, це дуже важливо. І я дозволяю вам за якийсь час розповісти всім, кому повважаєте за потрібне, те, що я тут скажу', — наполягав на своєму впертюх. 'Ти дозволяєш? — похитав я головою. — Як смієш ти дозволяти чи не дозволяти