I так страшно. I порожньо. I нiчого в тобi нема, окрiм моторошного чекання.

I враз зацокало!.. З води бiля вiкна вигулькнули двi голови — Пайчадзе i Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радiснб, що я аж закричав. I мати закричала, i вся її дiтлашня, i солдати на «тачцi». I руки солдатськi вмить пiдхопили Альошку з води i передали на дах — матерi. I Пайчадзе пiдхопили i втягли в машину. Все це сталося так швидко i так нiби просто, що нема про що й розказувати.

Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цiлуючи його, мати не встигла навiть подякувати старшому лейтенантовi. Ми вже вiдпливали. Пайчадзе тiльки гукнув:

— Вас зараз знiмуть! I справдi — вже пiдпливала iнша машина. До мене враз дiйшов залiзний закон армiї: наказ є наказ. Найперший обов'язок солдата — виконання наказу. От Пайчадзе зробив щойно подвиг — врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навiть кров на руках i на обличчi — порiзався, мабуть, об шибку у вiкнi), але вiн не думав зараз про це — вiн поспiшав виконати наказ, поспiшав до крайньої хати. I вiн нiби вiдчував себе винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, i намагався надолужити згаяний час.

Я з захопленням, дивився на Пайчадзе, який по-хлоп'ячому стрибав на однiй нозi, витрушуючи з вуха воду, i тiльки тепер роздивився його як слiд. Вiн був зовсiм молодий, хоч i з вусиками. I вуха в нього вiдстовбурченi, як у Павлушi. I взагалi, як не дивно, вiн чимось нагадував менi Павлушу. I я подумав: «А де зараз Павлуша? Що вiн робить?» I раптом здригнувся, — я побачив його. Слухайте, це було просто неймовiрно! Але я вже давно помiтив: варто, на приклад, зустрiти на вулицi когось схожого на твого друга чи знайомого i подумати про нього, як обов'язково незабаром зустрiнеш його самого. Зi мною багато разiв уже було таке… I я не знаю, чому це так, але це закон.

I коли я побачив Павлушу, я здригнувся вiд несподiванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибинi душi вже передчував, що побачу його.

У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустрiч нам вiд густих прибережних верб. I тiльки потiм роздивився постать, що навстоячки гребла на човнi. I одразу впiзнав Павлушу. Я впiзнав би його навiть без прожектора, у темрявi… На днi човна лежав добре вiдомий менi червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлушi торiк його київський дядько. Цей ловкенький одномiсний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрiсть у всiх наших хлопцiв. Ясно — Павлуша дiстався на своєму надувному до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло i не потопило (бо, мабуть, довгий i мiцний був ланцюг), i тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець! Що б вiн про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об'єктивно…

Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжнiй, геройський кадр!

А я?.. Ех!.. Катаюся собi на амфiбiї розчудеснiй, яку й атомна бомба не потопить. Теж менi геройство!..

Ми саме пiдпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайнiх хат, що стояли поряд, в одному дворi. Це було обiйстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, пiд стрiхою. Друга — то був новий, недобудований цегляний будинок, на якому не було ще й даху, тiльки бiлiли голi свiжотесанi крокви.

На старiй хатi верхи на стрiсi, обхопивши руками димар, сидiла баба Мокрина. А двi її здоровеннецькi, немолодi вже, але незамiжнi дочки, з якими вона жила, були на горищi недобудованої кам'яницi — стояли там, тримаючись за крокви, обабiч плямистої рудої корови.

Розсовуючи крони славнозвiсних яблунь баби Мокрини (здоровi, як кавуни, денешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двiр i, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стiну хати, а задком пришвартувалися до кам'яницi.

— Корiвоньку, корiвоньку спершу! Корiвоньку, люди добрi! — загукала баба Мокрина.

Водiй скерував прожектора на кам'яницю. I всi ми посунули туди — i Пайчадзе, i солдати, i я з ними. Вiд горища до машини було метрiв пiвтора, не бiльше, та корова — не кицька, стрибати не вмiє, i за карк її не вiзьмеш, щоб зсадити вниз.

— А як ви її туди випхали? — спитав Пайчадзе бабиних дочок.

— Та по сходнi ж, по сходнi, — пробасила одна.

— Десь її змило, — пробасила друга.

Сходня — то такi дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, пiднiмаються на будiвництвах робiтники, коли ще сходiв нема.

— Доведеться на вiрьовках, товаришу старший лейтенант, — промовив один iз солдатiв, i тiльки тепер я з подивом пiзнав знайомого менi Митю Iванова. Тю! От же ж! Скiльки їхав разом i не помiтив, що то вiн. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж i друг його, здоровань Пiдгайко. От же ж! Наче навмисне!

— Да, доведеться на вiрьовках, да, — погодився Пайчадзе — Айда!

Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був i собi, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.

— Сиди, сиди! Ми вже якось самi, да! Заважатимеш тiльки…

Кров кинулася менi в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберiгає, щоб чого, бува, не трапилось. I Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темнiє човен його попiд стiною хати — пiдплив, дивиться: нiколи ж не бачив амфiбiї отак близько i в дiї.

Замукала стривожено корова — солдати вже обв'язували її вiрьовками.

— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрiсi баба Мокрина.

— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась iз дочок.

— Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! — пiдкинула друга. — Спокою од вас нема!

— От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! — забiдкалась баба Мокрина. — Рiдну матiр за боже пошиття не мають!

I раптом голос її набрав сили й металу:

— Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото маєте, маєте!

«Щось баба явно передала кутi меду, — подумав я. — Якби бог навiть i iснував на свiтi, не став би вiн заради однiєї баби та її сiмейних стосункiв витрачати стiльки пороху i енергiї. Дуже вже неекономно. Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки людей має страждати через одну бабу».

— Та цитьте, мамо!

— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.

Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.

I менi стало жаль її. Свинуватi-таки в неї дiти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хiба так можна? Якби я своїй матерi таке сказав, я б собi язика вiдрiзав!

Може, та баба Мокрина тому i в бога вiрить, що в неї такi дiти…

— I пожалiти, i захистити нiкому — простогнала баба Мокрина i раптом зойкнула: —Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За iконою… О господи!

I вона тихенько заскиглила, пiдшморгуючи носом, як мала дитина.

Нiхто на її зойк не звернув уваги.

На кам'яницi було гамiрно — кректання, тупiт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: «Сюди!», «Давай!», «Тягни!», «Держи!», «Пускай!» Обв'язану вiрьовками корову нiяк не могли виштовхнути з горища…

— Пропало!.. Пропало!.. О господи! — розпачливо повторила баба Мокрина.

Рiшучiсть охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тодi рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не змiг — для мене було зависоко. Пiдскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потiм перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бiк i нечутно спорснув у воду. Кiлька рухiв — i вже бiля вiкна. Iкона має бути отут-о у кутку, зразу за вiкном праворуч. Намацую. Аби тiльки шибку висадити так, щоб не порiзатися.

Хата була затоплена майже по самiсiньку стрiху, i вiкна, власне, я не бачив, лише край вiзерунчастої рiзьбленої лутки виднiвся над водою. Пiдпливши, схопився за ту лутку i сунув руку у воду, мацаючи. Рука