на мокру слизьку броню Мене охопив розпач — мотор гуркотiв, машина здригалася — от-от рушить А я все дряпався i сповзав, як жаба у склянiй банцi. У вiдчаї я вже хотiв крикнути, як почув згори:

— Давай руку, да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе.

Мене, як пушинку, одiрвало вiд землi. I втягло в машину. Зразу ж машина рушила. I настрiй мiй з розпачливо-безнадiйного вмить пiдскочив до радiсно-збудженого. Вперше у життi я їхав на такiй машинi! На вiйськовому бронетранспортерi-амфiбiї, що призначений для висадки десантiв i долання водних рубежiв! Чи їздив хто-небудь iз хлопцiв на такiй машинi? Та нiколи в свiтi! Та вони луснуть од заздрощiв, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна… Напевне секретна! Аякже! Хiба є ще де-небудь у свiтi такi машини!

Мене розпирало од гордостi i радiсно лоскотало у грудях. Тiльки б побачив хтось iз хлопцiв! Тiльки б побачив! А то ж не повiрять…

I раптом я згадав, куди i чого я їду… «Ех ти! — з презирством сказав я собi. — Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти. „Тiльки б хтось побачив!..“»

Але радiсний лоскiт у грудях не минав. Я стояв бiля самiсiнького водiя, дивився на освiтленi перед ним прилади, на рiзнi циферблати i тремтливi стрiлочки, дивився крiзь скло вперед на дорогу, яку освiтлювали потужнi фари, на «бобик», що, легко пiдстрибуючи на вибоях, бiг перед нами, i здавалося менi, нiби я iду в справжнiй бiй з ворогом, i серце моє солодко завмирало.

«Ех ти! — знову з презирством сказав я собi. — Там таке… таке… а ти… Егоїст!»

Ми вже проминули дот i виїхали на «глекапку». Машини йшли швидко, повним ходом. Я навiть не встиг долаяти себе як слiд — уже позаду й «глеканка», уже польова дорога i ген уже й село… I знову менi здалося, наче я iду в справжнiй бiй, вриваюсь у захоплене ворогом рiдне село. I таке мене охопило бойове завзяття, що вiд нетерплячки я аж пiдстрибувати почав. Машини з ходу влетiли в село i, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагарiна.

У свiтлi фар я ще здаля побачив людей, якi поралися бiля плоту, i трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили своє мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я мимохiть здивувався — невже так мало часу минуло. А менi здалося — цiла вiчнiсть.

«Бобик» полковника пiд'їхав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.

Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола Павлович, i зооiехнiк Iван Свиридович — коротше, все наше сiльське начальство. Вони оточили офiцерiв i всi разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в машинах гуркотiли невимкненi мотори.

А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне — аби тiльки мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. «Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чiпайте, будь ласка, ну…» — причитував я сам собi. I боявся пiдвести очi, щоб не зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водiєм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. I чекав, вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн уже щось упевнено говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, — очевидно, ставив завдання.

I от люди розступилися — офiцери кинулись до машин.

Пайчадзе скочив на бронетранспортер i наказав водiєвi.

— В кiнець вулицi, да, до крайньої хати!

Я зиркнув на Пайчадзе i похолов — зустрiвся з ним поглядом. Вiн дивився прямо на мене. Я опустив очi. Зараз вiн скаже: «Злiзай» — i все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.

Але замiсть «Злiзай!» Пайчадзе сказав: «Давай!» — i не менi, а водiєвi. I водiй крутонув кермо, i, обминаючи «бобик», машина рушила прямо до води.

— Тiльки сиди й не рипайся! — почув я над собою голос Пайчадзе.

Я зiтхнув i з вдячнiстю звiв очi на нього. Але вiн на мене вже не дивився. Вiн дивився вперед. Шофер ввiмкнув верхню фару-прожектор, i вона прорiзала темряву далеко вперед. I куди тiльки сягало око — всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилi вже з хлюпотом билися об борти машин. Вона все глибше занурювалась у воду.

Водiй перевiв якийсь важiль, позад машини закипiла, зануртувала вода, i враз я вiдчув, що ми вже не iдемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не було пiд ногами грунту.

Паркани й тини обабiч уже сховалися пiд водою, i вжа важко було повiрити, що ми пливемо вулицею.

Дивно було бачити хати, по вiкна зануренi у хвилi, вони скидалися на незвичайну флотилiю бiлих кораблiв,що пливла не серед очерету чи комишiв, а серед якихось дивовижних кущiв, рясно всiяних жовтими, бiлими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напiвзатоплених садкiв). Врожай на фрукти цього року видався добрий, i в садках зараз був справжнiсiнький компот, вода важко гойдалася, перемiшуючи збитi плоди.

Всюди на хатах, на повiтках, на хлiвах, на клунях купчилися люди. Стрiхи, покрiвлi i дахи заставленi були рiзним хатнiм скарбом. I по-чудернацькому виглядали на покрiвлi швейна машина, велосипед або люстро. А вода несла якiсь уламки, дошки, рiзний мотлох — ганчiр'я, кошики, вiдра…

Побачивши нас, люди почали махати з дахiв руками, пiдкликаючи до себе.

Але старший лейтенант Пайчадзе загукав:

— Не хвилюйтеся, зараз вас знiмуть! Зараз вас знiмуть, да! Не хвилюйтеся!

Авжеж, ми не могли зупинятися тут. Ми прямували до крайньої хати, туди, де найбiльша вода, де найскрутнiше.

Аж раптом, не доїжджаючи двох хат до крайньої, ми почули вiдчайдушне жiноче:

— Ой, рятуйте! Ой, швидше! Дитина в хатi на печi. Ой, потоне! Рятуйте!

То була хата Пашкiв, де жив отой самий гугнявий третьокласник Петя Пашко (Бетя Башко), що вiдкривав завiсу пiд час «Ревiзора», на якому так здорово провалилися я — Бобчинський i Павлуша — Добчинський.

Мати Бетi Башка була не звичайна мати. Вона була мати-героiня. В неї було одинадцятеро дiтей. Четверо вже дорослих, а решта — дрiбнота. I ота дрiбнота сидiла зараз на даху круг матерi, як пташенята в гнiздi.

Потiм уже Пащиха розказувала, що чоловiка її та старших дiтей в ту нiч саме не було дома — поїхали до Києва влаштовувати у технiкум середульшого сина. I бiднiй матерi довелося самiй рятувати дiтей вiд повенi. I, закрутившися, не встигла вона винести п'ятирiчного Альошку, що з переляку забився на пiч. I вода вже вiкна залила.

— Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрi!

Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодної митi.

— Повертай тачку до тiєї хати, да! — наказав вiн водiєвi. I за якихось кiлька секунд ми були вже бiля хати Пашкiв.

— Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робiть, врятуйте менi тiльки сина! Ой, люди добрi! — голосила надриваючись Пащиха.

Пайчадзе роззув чоботи i одним рухом вискочив на борт машини.

— Прожектор на вiкно! — скомандував вiн i шубовснув у воду.

За мить яскраве свiтло прожектора було спрямоване вниз, на стiну хати, де ледь визирала над водою верхня шибка вiкна. Бiля шибки з'явилася голова Пайчадзе. Пiрнула у воду, тодi знову з'явилася. Видно було, що вiн висаджує ногами вiкно. Та ось над водою на мить мелькнули босi ноги — лейтенант знову пiрнув.

Є такий вираз «час зупинився». Я ранiше не розумiв. цього. Але справдi бувають хвилини, коли час нiби зупиняється, коли перестаєш дихати, i серце не б'ється, i не вiдчуваєш, скiльки минуло — секунда чи година. Нiби виключився десь у тебе всерединi годинник, перестав цокати.