стілець.
— Як я вже казав, я вам дякую. Я не вважаю себе вашим справжнім сином. Упевнений у цьому. Але дякую, що виховали мене, кровно з вами не пов'язаного. Напевне, вам одному це було нелегко робити. Мені й зараз до болю в грудях неприємно згадувати про те, як я ходив з вами збирати абонентну плату для «NHK». Але, очевидно, ви не могли придумати іншого способу спілкування зі мною. Як би це краще сказати… так вам
Тенґо знову зробив паузу, щоб його слова проникли в батькову голову. І тим часом збирався з думками.
— Однак у дитинстві я, звичайно, цього не розумів. Лише соромився і зле почувався у неділю, коли однокласники розважалися, а я мусив ходити з вами збирати абонентну плату. Я з нестерпною огидою думав про її настання. Однак тепер я дещо розумію. І зовсім не хочу сказати, що ви робили правильно. Ви ранили мою душу. Малій дитині було тяжко це зносити. Та що було — загуло. І не варто цим перейматися. Зрештою завдяки цьому я, здається, по-своєму загартувався. Жити в цьому світі — нелегка справа. Я навчився цього на власній шкурі.
Тенґо розкрив обидві руки й довго дивився на долоні.
— Якось я тепер житиму. Набагато краще, ніж досі, й не буду даремно блукати кружною дорогою. Я не знаю, чого ви хочете. Можливо, тільки спокійно спати. Більше не прокидаючись. Якщо так хочете, то робіть. Якщо цього бажаєте, то я не можу вам у цьому завадити. Не маю іншої ради, як залишити вас міцно спати. І все-таки я хотів вам про все розповісти. Що досі робив. Що зараз думаю. Можливо, ви не хотіли цього слухати. Якщо це правда, то вибачте, що завдав вам клопоту. В усякому разі, більше нічого не можу вам сказати. Сказав те, що вважав за потрібне. Більше вам не заважатиму. Можете скільки завгодно міцно спати.
Після п'ятої прийшла медсестра Омура з олівцем у волоссі й перевірила об'єм рідини у крапельниці. Цього разу температуру батькового тіла не міряла.
— Нічого особливого не сталося?
— Нічого. Батько тільки спав, — відповів Тенґо.
Медсестра кивнула.
— Незабаром прийде лікар. Кавана-сан, до котрої години ви можете побути?
Тенґо зиркнув на годинник.
— О сьомій годині вечора сідаю в електричку. Отже, побуду тут до половини сьомої.
Медсестра записала це на папці й олівець знову встромила у волосся.
— Від полудня постійно розповідаю, але, здається, батько нічого не чує, — сказав Тенґо.
— Коли я вчилася на медсестру, то запам'ятала одну річ: що добрі слова благодатно діють на барабанну перетинку людини. Навіть якщо їхній зміст не доходить до неї, барабанна перетинка все одно приємно коливається. Тому нас учили говорити голосно добрі слова, незалежно від того, чи пацієнт їх чує чи ні. Бо, що не кажіть, це приносить користь. Сама в цьому переконалася, — мовила медсестра.
Тенґо трохи над цим задумався.
— Дякую, — сказав він.
Медсестра Омура, легко кивнувши, поспішно вийшла з палати.
Після того Тенґо з батьком тривалий час зберігали мовчанку. Тенґо вже не мав що сказати. Однак мовчанка не була особливо гнітючою. Пообіднє сонце поволі слабшало, навколо ширилися ознаки надвечір'я. Останні промені сонця мерехтіли в тихій палаті.
«А я розповідав батькові про два Місяці? — раптом подумав Тенґо. — Здається, ще ні». Зараз він жив у світі з двома Місяцями на небі. «Хоч би скільки я дивився на небо, така картина надзвичайно дивна», — хотів сказати він. Але подумав, що зараз не варто заводити розмову про таку річ. Батькові байдуже, скільки на небі Місяців. З цим питанням Тенґо сам мусить розібратися у майбутньому. Крім того, незважаючи на те, скільки на небі Місяців у цьому чи, може,
Через півгодини знову прийшла медсестра Омура. Цього разу чомусь без олівця у волоссі. Куди дівся олівець? От що хвилювало Тенґо. Разом з нею два кремезних, смаглявих чоловіки прикотили пересувне ліжко на коліщатах. І зовсім нічого не говорили. Скидались на іноземців.
— Кавана-сан, вашого батька треба перевезти в іншу кімнату для проведення аналізів. Ви тим часом зможете тут побути? — повідомила медсестра.
Тенґо подивився на годинник.
— З батьком погано?
Медсестра хитнула головою.
— Ні, не погано. У цій палаті нема приладів для проведення аналізів, а тому ми його перевозимо. Нічого особливого не сталося. Пізніше лікар, гадаю, вам усе розкаже.
— Зрозуміло. Почекаю.
— В їдальні можете випити теплого чаю. Раджу вам трохи перепочити.
— Дякую, — сказав Тенґо.
Обидва чоловіки старанно переклали худюще батькове тіло разом з трубками крапельниці на пересувне ліжко й, підхопивши штатив, викотили його в коридор. Зробили це надзвичайно спритно. І мовчки.
— Вам не доведеться довго чекати, — сказала медсестра.
Однак батько не повертався. Світло, що проникало з вікна, ставало щораз слабшим. Але Тенґо не вмикав електричного освітлення. Бо йому здавалося, ніби щось важливе зіпсується, якщо його ввімкнути.
На ліжку лишилася западина від батькового тіла. Досить виразна, хоча його вага була невеликою. Поглядаючи на западину, Тенґо відчув себе самотнім, покинутим у цьому світі. Йому навіть здалося, що вже не настане ранок, якщо зайде сонце.
Сидячи на стільці у тій самій позі, він, огорнутий першими надвечірніми сутінками, надовго віддався роздумам. Потім раптом спіймав себе на тому, що насправді ні про що не думає. Просто занурився у безнадійну порожнечу. Він поволі встав зі стільця й пішов у ванну кімнату справити малу нужду. Помився холодною водою, витер обличчя хустинкою і глянув на своє зображення в дзеркалі. Згадавши пораду медсестри, спустився вниз до їдальні й випив зеленого чаю.
Коли, згаявши хвилин двадцять, Тенґо вернувся у палату, батька все ще не було. Замість нього у западині від його тіла лежав якийсь незнайомий білий клубок.
Завдовжки один метр і сорок чи п'ятдесят сантиметрів, він мав красиві гладкі обриси. З першого погляду здавався шкаралущею арахісу, ніби вкритою м'яким коротким пір'ям. А це пір'я випромінювало тьмяне, але рівномірне й ніжне сяйво. У щораз темнішій палаті цей клубок лежав ледь-ледь огорнутий тьмяно-блакитним світлом. Здавалося, ніби потаємно заповнював тимчасову порожнечу, яку залишив батько. Зупинившись на порозі й не відпускаючи клямки дверей, Тенґо якийсь час придивлявся до дивовижного клубка. Його губи начебто ворушилися, але слова не з'являлися.
«Власне, що це таке? — завмерши на місці й примруживши очі, запитав він сам себе. — Чому замість батька на ліжку з'явилася така річ?» З першого погляду Тенґо зрозумів, що її не приніс ані лікар, ані медсестра. Навколо панувала нереальна атмосфера.
Та раптом Тенґо здогадався: «Це —
Повітряну личинку він побачив уперше. В оповіданні «Повітряна личинка» докладно описав її, але, ясна річ, вочевидь не бачив і навіть не припускав, що вона реально існує. Однак зараз вона була саме такою, якою уявляв собі й описав. Надзвичайно яскраве, невідчепне дежа вю. Незважаючи ні на що, Тенґо зайшов у палату й зачинив за собою двері. Краще, щоб ніхто не був свідком. Потім проковтнув клубок слини так, що горло видало неприродний звук.
Він поволі підійшов до ліжка й, зупинившись від нього приблизно на метр, узявся пильно спостерігати
