Лише мовчки вирізував мишачі скульптурки. Довго тримаючи в руках шматок деревини, він міг побачити, якої форми миша в ньому приховується. Але потребував багато часу, щоб побачити. Та як тільки бачив, за допомогою ножа лише витягував мишу з дерева. Він часто повторював фразу: «Витягати мишу». І
— І ви того хлопця обороняли?
— Не тому, що хотів, а через те, що опинився в такому становищі. Це була моя позиція. І якщо вона мені судилася, то будь-що я мав його захищати. Такі були правила. І я їх дотримувався. Якщо хтось на зло забирав у нього ніж, то я збивав напасника з ніг. Старшого, міцнішого за мене, ба навіть кількох разом. Байдуже. Звісно, й мені від них добряче перепадало. І то не раз. Не мало значення, хто перемагав, а хто програвав — кого збивали з ніг чи хто збивав з ніг. Я обов'язково забирав ножа. Це було дуже важливо. Розумієте?
— Здається, розумію, — відповіла Аомаме. — Але врешті-решт ви його покинули.
— Я мусив жити сам-один і не міг вічно доглядати за ним. Цього я не міг собі дозволити. Це ж природно.
Аомаме знову розтулила праву руку й глянула на неї.
— Я кілька разів помічала, що ви тримали в руці маленьку скульптурку миші. її зробив той хлопець?
— Так. Він дав мені одну маленьку. Я забрав її, коли тікав із сиротинця. І зараз я її маю.
— Тамару-сан, чого це ви сьогодні про це мені розповідаєте? Адже, гадаю, ви не з тих, хто просто так про себе розказує.
— Зокрема, я хочу тим сказати, що часто про нього згадую, — відповів Тамару. — Це не означає, що хочу з ним зустрітися. Спеціально не хочу. А якби зустрівся, то не мав би про що розмовляти. Але в моїй голові все ще залишилася яскрава, дорога для мене картина того, як він, не відриваючи очей,
— Ви хочете сказати, що це стане фундаментом для нашого життя?
— Можливо.
— І я бачу таку картину.
— Бережіть її.
— Берегтиму, — сказала Аомаме.
— І ще одне я хочу сказати: захищатиму вас, як тільки зможу. Якщо доведеться збивати когось з ніг, зіб'ю. Будь-кого. Незалежно від того, переможу чи програю, напризволяще вас не покину.
— Дякую.
Кілька секунд тривала спокійна тиша.
— Якийсь час не виходьте з квартири. Вважайте, що опинитеся в джунглях, якщо зробите один крок назовні.
— Зрозуміло, — сказала Аомаме.
І розмова урвалася. Поклавши слухавку, Аомаме відчула, що міцно стискає це слово в кулаці.
«Мабуть, Тамару хотів передати мені, що я — незамінний член їхньої родини, а наш зв'язок, одного разу встановлений, ніколи не перерветься, — подумала Аомаме. — Ми поєднані, так би мовити, умовно кров'ю». Аомаме відчула вдячність до Тамару за таке послання. Очевидно, він знав, в якій скруті вона зараз перебуває. Саме для того, щоб дати їй відчути себе членом родини, він потроху відкривав їй власну таємницю.
Та коли Аомаме подумала, що такі тісні стосунки виникли внаслідок насильства, то вже не могла заспокоїтися. «Усупереч закону вбивши кількох людей і опинившись в особливому становищі, коли мене хтось переслідує і, може, збирається вбити, я відчула, що міцно з ними пов'язана. Однак якби вбивства не було, то хіба про такі довірливі стосунки взагалі могло йтися? Навряд».
Попиваючи чай, Аомаме дивилася телевізійні новини. Повідомлення про затоплення станції Акасака- Міцуке вже не було. Коли вдосвіта вода відступила й відновився нормальний рух поїздів метро, все здавалося далеким минулим.
І про смерть лідера секти «Сакіґаке» люди все ще не дізналися. Цей факт був відомий лише жменьці людей. Аомаме уявила собі, як горить у крематорії труп того здоровенного чоловіка. «Жодної кістки від нього не залишиться», — казав Тамару. Незалежно ні від благодаті, ні від страждань, усе обернеться в дим і розчиниться в осінній атмосфері. Аомаме в думках бачила цей дим і небо.
У новинах повідомлялося про зникнення безвісти сімнадцятирічної дівчини, авторки бестселера «Повітряна личинка». Про місце перебування Фукаері, тобто Еріко Фукади, невідомо вже понад два місяці. Поліція, отримавши від її опікуна заяву про розшук, проводить докладне розслідування, але поки що без особливого успіху. Так повідомляв диктор. На екрані показали купи «Повітряної личинки» на прилавках книгарень. Стіни книгарні прикрашували афіші з фотографією цієї вродливої дівчини. Молода продавчиня перед мікрофоном телевізійної компанії пояснювала: «І зараз книжка успішно продається. Я також купила її й прочитала. Це цікавий твір, сповнений багатої уяви. Гадаю, було б добре, якби Фукаері-сан швидко знайшлася».
У цьому повідомленні не згадувалося про стосунки між Еріко Фукадою та «Сакіґаке». ЗМІ остерігаються справ, до яких причетні релігійні організації.
У всякому разі, Еріко Фукада пропала безвісти. У десятирічному віці її зґвалтував власний батько. Якщо вірити його словам, вони
«З іншого боку, вчора ввечері спеціальною мініатюрною плішнею я вбила батька Еріко, лідера секти «Сакіґаке». Його послідовники вивезли його труп з готелю й потай знищили». Аомаме не уявляла собі, як зреагувала Еріко Фукада, коли дізналася про батькову смерть. «Навіть якщо ця смерть була за власним бажанням, безболісною, так би мовити, з милосердя, я все-таки власними руками вкоротила життя людині. Людське життя індивідуальне, але не ізольоване, а десь пов'язане з іншим життям. І, можливо, за це я мушу нести в якійсь формі певну відповідальність.
Тенґо також безпосередньо причетний до низки цих подій. Ми пов'язані між собою завдяки існуванню батька і дочки Фукада. Перцепієнтки й реципієнта. Де зараз Тенґо й що робить? Має якесь відношення до зникнення Еріко Фукади чи ні? До яких дій вони вдвох зараз удаються? Ясна річ, телевізійні новини не розповідають нічого про долю Тенґо. Здається, досі ще ніхто не знає, що він — справжній автор «Повітряної личинки». А от я знаю.
Відстань між нами начебто потроху скорочується. Через якісь обставини опинившись у цьому світі, Тенґо-кун і я наближаємось одне до одного так, наче нас підхопила велика, можливо, навіть смертельна, круговерть. Та якщо вірити натякам лідера, то за інших обставин наша зустріч неможлива. Подібний чистий зв'язок утворюється на ґрунті насильства».
Аомаме глибоко дихнула. Потім, простягнувши руку до пістолета фірми «Heckler & Koch», впевнилася в його моці. Уявила собі, як встромляє собі в рот і натискає пальцем на гашетку.
Зненацька на веранду прилетіла велика ворона й, сівши на поруччя, кілька разів виразно каркнула. Якийсь час Аомаме й ворона розглядали через скло одна одну. Ворушачи одним великим блискучим оком, ворона стежила за рухами Аомаме у кімнаті. Здавалося, гадала над тим, що це таке — пістолет. Ворони — розумні створіння. Вони чомусь розуміють важливе значення шматка металу.
Потім ворона, розпростерши крила, кудись полетіла так само несподівано, як і прилетіла. Наче побачила все, що хотіла. Коли ворона зникла, Аомаме, вставши, вимкнула телевізор і зітхнула. «Тільки б ця
