Якийсь час Тенґо в темно-синій тенісці з довгими рукавами, акуратно випрасуваних штанах з цупкої бавовняної тканини кольору хакі і туфлях на гумовій підошві йшов до станції, але недалеко від неї звернув у пивничку «Муґіатама» й замовив бочкового пива. В цьому невеличкому закладі, що вміщав заледве двадцять чоловік, можна було випити й перекусити. Він і раніше кілька разів сюди заходив. Пізнього вечора там завжди галасувала молодь, а от від сьомої до восьмої відвідувачів було порівняно мало й панувала приємна тиша. Пивничка годилася для того, щоб, сівши за стіл у кутку й сьорбаючи пиво, читати книжку. На стільці було зручно й приємно сидіти. Звідки взялася така назва[19] й що вона означає, Тенґо не здогадувався. Можна було спитати в офіціанта, але вести балачки про се про те з невідомим відвідувачем не входило в його обов'язки. Зрештою, якщо походження назви залишиться невідомим, шкоди від цього не буде. Так чи інакше, пивничка з такою назвою справляла приємне враження.

На щастя, в ній не лунала музика. Сівши за столик біля вікна, Тенґо пив пиво фірми «Carlsberg», гриз різноманітні горіхи з полумисочка й згадував про Аомаме. Спогади про неї повертали його знову до того часу, коли він був десятирічним підлітком. Відтворювали один поворотний пункт в його житті. В десятирічному віці Аомаме потиснула йому руку, а після того він відмовився ходити вслід за батьком, який збирав абонентну плату для «NHK». А згодом він на власному досвіді дізнався, що таке ерекція і полюція. В житті Тенґо це був один поворотний пункт, який, напевне, настав би, навіть якби Аомаме не потиснула йому руку. Раніше чи пізніше. Однак Аомаме спонукала його до такої зміни. Наче штовхала у спину.

Тенґо довго вдивлявся у розкриту ліву долоню. «Десятирічна дівчина стиснула цю руку й щось у мені сильно змінила», — подумав він. Чому так сталося, не міг собі логічно пояснити. Однак тоді надзвичайно природним чином між ними встановилося взаєморозуміння і взаємоприйняття. Повне, майже як чудо. Таке трапляється в житті людини нечасто. Іноді, можливо, тільки один раз. Але в ту мить Тенґо не міг до кінця усвідомити, яке вирішальне значення матиме ця подія для нього. І не лише тоді. Ще зовсім недавно насправді не розумів її наслідків. Він лише невиразно плекав її образ у своїй душі.

Мабуть, тепер, у свої тридцять, вона зовні сильно перемінилася. Напевне, стала високою, повногрудою, природно, з іншою зачіскою. Якщо покинула «Братство свідків», то по-своєму користується косметикою. Можливо, носить дорогий модний одяг. Тенґо уявляв собі, як вона у костюмі від Кальвіна Клайна, у туфлях на високих підборах жваво йде вулицею. Звісно, це можливо. Адже коли людина росте, то зазнає зовнішньої зміни. Можливо, вона зараз у цій пивничці, але він її не помічає.

Нахиляючи склянку з пивом, Тенґо озирнувся навколо. «Вона недалеко звідси. Туди можна дійти пішки». Так сказала Фукаері. Він довіряв її словам. Якщо Фукаері так сказала, то це можливо.

Однак, крім нього, в пивничці сиділа перед шинквасом молода парочка, схожа на студентів, і, притулившись одне до одного, про щось жваво й щиро розмовляла. Поглядаючи на них, Тенґо, як ніколи, відчув глибоку тугу. Подумав, що в цьому світі він абсолютно самотній, ні з ким не пов'язаний.

Він злегка приплющив очі, зосередився й знову уявив собі аудиторію початкової школи. Цю ж картину він подумки бачив заплющеними очима учора вночі, коли під час громовиці мав статевий акт з Фукаері. Реально, дуже конкретно. Завдяки цьому його спогад, здавалося, став набагато яскравішим, ніж завжди. Так, ніби нічна злива змила з нього пилюку.

Тривога, сподівання і страх розповзлися повсюди в порожній аудиторії і, як маленькі боязливі звірятка, причаїлися — хто де міг. Класна дошка із залишками формул, надламаний шматок крейди, збляклі дешеві штори, квітка із забутою назвою у вазоні на кафедрі, приколоті на стіні дитячі картини, карта світу за кафедрою, запах навоскованої підлоги, погойдування штор, радісні дитячі крики, що долинали з вікна, — усю цю картину Тенґо дуже виразно відтворював у своїй голові. Простежував одну за одною ознаки, задуми й загадки, що в ній містилися.

Упродовж кількох секунд, коли Аомаме стискала його руку, Тенґо побачив багато чого і все це точно, як фотоапарат, закарбував на сітківці. Ця картина, яка допомогла йому прожити наступні десятиліття, сповнені страждань, завжди супроводжувалася сильним відчуттям дівочих пальців. її права рука незмінно підбадьорювала Тенґо, який дорослішав натужно, в муках. «Усе гаразд! Ти маєш мене!» — заспокоювала ця рука.

Ти не самотній.

«Вона переховується», — сказала Фукаері. Як поранена кішка.

Як добре подумати, то це дивовижна випадковість. Фукаері також переховується. З квартири Тенґо не сміє виходити. У цьому кварталі Токіо однаково переховуються дві жінки. Від чогось тікають. Обидві тісно пов'язані з Тенґо. Невже в цьому є спільна причина? Чи це лише випадковий збіг?

Звісно, відповіді не було. Тільки запитання безцільно виринали. Надто багато запитань і надто мало відповідей. Щоразу.

Коли Тенґо допив пиво, до нього підійшов молодий офіціант і запитав, чи він ще чогось бажає. Після короткого вагання Тенґо попросив принести віскі «Bourbon» з льодом і ще одну порцію суміші горішків. Офіціант сказав: «Є тільки американське віскі «Four Roses». Годиться?» Тенґо відповів, що годиться. «Байдуже!» — подумав він і знову згадав про Аомаме. З кухні у глибині пивнички щирився запах смаженої піци.

«Власне, від кого ховається Аомаме? Може, тікає від правосуддя?» — припустив Тенґо. Однак він і подумати не міг, що вона стала злочинницею. Власне, який злочин вона скоїла? Ні, поліція тут ні до чого. Хоч би хто це був, але не за порушення закону він її переслідує.

«А може, її переслідують ті самі, що й Фукаері? — раптом подумав Тенґо. — Скажімо, карлики. Але чому й за що вони мали б переслідувати її?»

«Та якщо припустити, що насправді вони переслідують її, то головну роль у цьому, можливо, відіграю я, — міркував Тенґо, але, звісно, не міг зрозуміти, чому сам опинився в центрі такого розвитку подій. Якщо припустити, що є певний фактор, який пов'язує між собою Фукаері й Аомаме, то це лише він, Тенґо. — Може, я, нічого не знаючи, скористався якоюсь силою, щоб притягти її ближче до себе».

Якоюсь силою?

Він глянув на свої руки. «Незрозуміло. Власне, де в мене така сила?» — подумав Тенґо.

Принесли «Four Roses» з льодом і полумисок з новими горішками. Ковтнувши віскі, він узяв кілька горішків у долоню і легенько потрусив ними, наче гральними кісточками.

Так чи інакше, Аомаме перебуває десь у цьому місті. Куди можна дійти пішки. Так сказала Фукаері. «І я цьому вірю, — роздумував Тенґо. — Якби хтось запитав чому, не знав би, що відповісти, але все одно вірю». Однак, власне, як можна відшукати Аомаме, що десь переховується? Нелегко знайти навіть людину, яка відкрито живе в суспільстві. А якщо вона навмисне ховається, то, ясна річ, це завдання стає складнішим. Може, оголосити її прізвище по гучномовцю? Навряд чи тоді вона зголоситься. Бо лише приверне до себе увагу навколишніх людей і піддасться ще більшій небезпеці.

«Мабуть, залишилося щось варте спогадів», — подумав він. «У вас є що згадати про неї? Це може стати вам у пригоді», — сказала Фукаері. Однак уже давно перед тим Тенґо мав відчуття, ніби не міг