— Коли я буду в ліжку, почитаєте книжку або щось розкажете? — спитала Фукаері.

— Гаразд, — відповів він. — Нічого іншого не робитиму.

Був задушливий вечір, і коли Фукаері забралася в ліжко, то натягла на себе до самого горла ковдру так, ніби старанно відділила власний світ від зовнішнього. У ліжку вона чомусь здавалася схожою на маленьку дитину. Не старшою за дванадцять років. Грім, що долинав зза вікна, став гучнішим. Мабуть, ударяв десь близько. І щоразу тоді віконні шибки дрібно тремтіли. Та, як не дивно, блискавка не спалахувала. По темному небу тільки грім прокочувався. Дощ начебто ще не падав. У цілому відчувався якийсь дисбаланс.

— Вони нас бачать, — сказала Фукаері.

— Карлики? — запитав Тенґо.

Фукаері не відповіла.

— Вони знають, що ми тут? — сказав Тенґо.

— Звичайно, знають, — погодилася дівчина.

— Вони збираються нам щось зробити?

— Вони нам нічого не можуть зробити.

— От і добре! — сказав Тенґо.

— Поки що.

— Поки що вони не можуть утрутитися в наше життя, — мляво повторив він. — Але доки так триватиме, невідомо.

— Нікому невідомо, — чітко заявила Фукаері.

— Однак якщо вони не можуть нічого зробити нам, то чи не зроблять чогось нашим спільникам? — запитав Тенґо.

— Така річ не виключена.

— Можуть загнати їх у скрутне становище.

Певний час, примруживши очі, Фукаері дивилася, немов моряк, який намагається почути голоси утоплеників. А потім сказала:

— Залежно від обставин.

— Можливо, таку силу карлики застосували до моєї заміжньої подруги. Щоб мене попередити.

Фукаері повільно витягла зпід ковдри руку, пошкрябала вухо й знову її заховала.

— Карлики не все можуть зробити.

Тенґо прикусив губу. А потім сказав:

— А на що конкретно вони здатні?

Дівчина хотіла щось сказати, але передумала. Невисловлена думка пірнула туди, де була перед тим. Кудись у темну глибінь.

— Ти казала, що у карликів є розум і сила.

Фукаері кивнула.

— Однак і вони поставлені в певні межі.

Фукаері знову кивнула.

— Бо живуть у лісі й коли виходять з нього, то не можуть повністю виявити своїх здібностей. І в цьому світі існують цінності, які здатні протидіяти їхньому розуму й силі. Ти це мала на увазі?

Дівчина промовчала. Можливо, запитання видалося їй надто довгим.

— Ти коли-небудь зустрічалася з карликами? — спитав Тенґо.

Фукаері дивилася на нього розгублено — так, ніби не зовсім добре розуміла суть запитання.

— Коли-небудь бачила на власні очі, який вони мають вигляд? — повторив він.

— Бачила, — відповіла дівчина.

— Скількох карликів бачила?

— Не знаю. Бо їх не можна порахувати на пальцях.

— Але не одного?

— Бачила більше й менше. Але не одного.

— Як змалювала у «Повітряній личинці»?

Дівчина кивнула.

Нарешті Тенґо поставив запитання, яке вже давно не давало йому спокою:

— Скажи: те, що написано в «Повітряній личинці», справді відбувалося?

— А що таке правда, — запитала дівчина без запитальної інтонації.

Ясна річ, він не знав, що відповісти.

Грім лунко прокочувався по небу. Дрібно тремтіли віконні шибки. Проте блискавка все ще не спалахувала. І дощ не шумів. Тенґо згадав давно бачений кінофільм про підводний човен. Одна за одною вибухали глибинні бомби, різко здригався його корпус. Однак люди, замкнені в темному залізному коробі, нічого зсередини не бачили. Лише відчували безперервні вибухи й гойдання човна.

— Почитайте книжку або щось розкажіть, — попросила Фукаері.

— Гаразд, — погодився Тенґо. — Але ніяк не можу згадати книжки, підходящої для голосного читання. Такої книжки не маю напохваті, тож якщо не заперечуєш, перекажу тобі зміст «Котячого міста».

— Котячого міста?

— Про місто, в якому жили самі коти.

— Радо послухаю.

— Можливо, ця розповідь буде трохи страшною, якщо її слухати перед сном.

— Байдуже. Я зможу заснути під будь-яку розповідь.

Тенґо приставив стілець до ліжка, сів на ньому й, сплівши пальці обох рук на колінах, крізь гуркіт грому почав переказувати зміст «Котячого міста». Він читав це оповідання для себе двічі в експресі й один раз уголос у батьковій палаті. І загалом його сюжет запам'ятав. Воно не вирізнялося особливою докладністю і плавністю стилю, а тому Тенґо не відчував значного опору, коли по ходу розповіді переробляв його. Розповідав його зміст Фукаері, випускаючи нудні уривки й додаючи доречні епізоди.

Загалом розповідь не була надто довгою, але забрала більше часу, ніж він сподівався. Бо Фукаері запитувала, коли чогось не розуміла. І тоді Тенґо зупинявся і докладно відповідав на кожне її запитання. Описував розташування міста, поведінку котів і характер головного персонажа. Коли ж в оповіданні чогось не знаходив (а так траплялося часто), то сам відповідно додумував. Як і тоді, коли переробляв «Повітряну личинку». Здавалось, Фукаері захопилася оповіданням, її очі перестали бути сонними. Іноді вона заплющувала їх, щоб уявити собі краєвиди котячого міста. А коли розплющувала, то квапила Тенґо розповідати далі.

Коли він закінчив розповідь, дівчина, широко розтуливши очі, хвильку пильно дивилася на нього. Ніби кішка, яка щось вистежує у темряві своїми блискучими зіницями.

— Ви їздили до котячого міста, — сказала вона докірливо.

— Я?

— Ви їздили до свого котячого міста. І повернулися додому на електричці.

— Ти так відчуваєш?

Загорнувшись по горло літньою ковдрою, дівчина кивнула.

— Ти правду кажеш, — вів далі Тенґо. — Я їздив до котячого міста й повернувся додому на електричці.

— Зробили очищення? — спитала Фукаері.

— Очищення? — перепитав Тенґо. Яке там очищення? — Ні, ще не зробив.

— Його треба зробити.

— Яке очищення?

Дівчина не відповіла.

— Побувати в котячому місті й нічого після цього не зробити — це недобре.

Ніби розколюючи небо навпіл, торохнув сильний грім. Його гуркіт ставав дедалі гучнішим. Фукаері в ліжку аж зіщулилася.

— Ідіть сюди й обніміть мене, — сказала вона. — Нам обом треба разом поїхати до котячого