— І ви стали володарем.

Чоловік глибоко вдихнув через ніс і на певний час затримав повітря в легенях. Потім повільно видихнув.

— Я — не володар. Я тільки став чути голос.

— І тепер ви хочете, щоб вас жорстоко вбили?

— Ні, жорстокого вбивства не хочу. Адже зараз 1984 рік і ми перебуваємо в центрі великого міста. Крові не треба. Досить просто забрати в мене життя.

Кивнувши, Аомаме розслабила свої м'язи. Вістря голки все ще цілилося в одну точку на чоловіковій шиї, але вона вже не палала бажанням убити його.

— Ви досі зґвалтували багато молодих дівчат. Дівчат, яким заледве сповнилося десять років.

— Це правда, — відповів чоловік. — Загалом так можна вважати. Якщо виходити із людських звичаїв, то я — злочинець. Мав статевий зв'язок із неповнолітніми дівчатами. Хоча я цього й не бажав.

Аомаме тільки глибоко зітхнула. Не знала, як угамувати бурю почуттів у своїй душі. її обличчя спотворилося, а ліва й права руки, здавалось, домагалися різного.

— Я хочу, щоб ви позбавили мене життя, — сказав чоловік. — У будь-якому розумінні краще, щоб я більше не жив на цьому світі. Мене треба ліквідувати заради рівноваги у світі.

— А що станеться після вашого вбивства?

— Карлики перестануть чути голос. Бо я не маю спадкоємця.

— А хіба можна цьому вірити? — процідила крізь зуби Аомаме. — Можливо, ви — просто сексуальний маніяк, який придумав зручну теорію, аби виправдати свої огидні вчинки. А карликів ніколи й не було, як і голосу Божого та благодаті. Можливо, ви — один з численних на світі жалюгідних шахраїв, які називають себе пророками й релігійними діячами.

— Бачите годинник праворуч на комоді? — не піднімаючи голови, спитав чоловік.

Аомаме зиркнула праворуч. Там стояв невисокий, до пояса, різьблений комод, а на ньому — мармуровий годинник. З вигляду важкуватий.

— Не відривайте від нього очей.

Як велів чоловік, Аомаме, повернувши голову, перевела погляд на цей годинник і відчула, як під її пальцями чоловікові м'язи затверділи, мов камінь. У них зібралася неймовірна сила. І ніби під її дією, годинник знявся над поверхнею комода й завис у повітрі. Піднявшись сантиметрів на п'ять, він дрібно тремтів, ніби вагався, і секунд десять тримався на одному місці в повітрі. Після того чоловікові м'язи втратили свою силу, і годинник, глухо стукнувши, впав на комод — так, наче раптом згадав про земне тяжіння.

Чоловік довго й утомлено перевів подих.

— Така дрібна справа, а вимагає багато сили, — видихнувши все повітря, що було в ньому, сказав він. — Стільки, що життя може скоротитися. Однак, гадаю, ви принаймні зрозуміли, що я — не жалюгідний шахрай.

Аомаме не відповіла.

Глибоко дихаючи, чоловік відновлював сили. Годинник, трохи зсунувшись убік, ніби нічого й не сталося, і далі вистукував час. Аомаме стежила за ним, поки секундна стрілка не зробила один оберт.

— Ви маєте особливі здібності, — сухо сказала вона.

— Як бачите.

— У «Братах Карамазових» розповідається про диявола й Христа, — сказала Аомаме. — У Христа, який постився у пустелі, диявол вимагав: «Зроби чудо!». Мовляв, перетвори камінь на хліб. Але Христос знехтував його вимогою. Бо чудо було диявольською спокусою.

— Я знаю. І я читав «Братів Карамазових». Звичайно, ви маєте рацію. Подібні хвастощі нічого не вирішують. Але треба було за короткий час вас переконати. От чому я насмілився це показати.

Аомаме мовчала.

— У цьому світі нема ні абсолютного добра, ні абсолютного зла, — сказав чоловік. — Добро й зло не стоять на місці, а постійно міняються ролями. Одне добро наступної миті може перетворитися на зло. І навпаки. Подібний світ описав Достоєвський у «Братах Карамазових». Головне — підтримувати рівновагу між добром і злом, що перебувають у безперервній круговерті. Якщо доходить до перекосу в один бік, то підтримати мораль стає важко. Отож рівновага — це добро. В цьому розумінні я повинен умерти, щоб підтримати її.

— Я не відчуваю зараз потреби вас убивати, — рішуче сказала Аомаме. — Ви, мабуть, знаєте, що я прийшла сюди з цим наміром. Не могла допустити існування такої, як ви, людини. Будь-що готувалася вас прибрати з цього світу. Однак зараз я вже не маю цього наміру. Ви страшно мучитеся, і я знаю про ваші страждання. У таких муках ви повинні знесиліти й умерти. А допомагати вам умерти легкою смертю я вже не маю охоти.

Усе ще лежачи долілиць, чоловік легенько кивнув.

— Якщо ви мене вб'єте, мої люди повсюди вас переслідуватимуть. Вони — фанатичні особи й дуже вперті. Якщо мене не стане, секта втратить доцентрову силу. Та якщо система утворилася, то починає підтримувати власне існування.

Аомаме слухала, що розповідає чоловік.

— Вони вчинили зло вашій подрузі, — сказав чоловік.

— Моїй подрузі?

— Жінці з наручниками. Як там її…

У душі Аомаме вмить настав спокій. Буря почуттів уже вляглася. Лише висіла важка тиша.

— Аюмі Накано, — сказала вона.

— Сталося нещастя.

— Ви це зробили? — холодним голосом спитала Аомаме. — Ви вбили Аюмі?

— Я її не вбивав.

— Але ви чомусь знаєте, що хтось Аюмі вбив.

— Експерт розвідав, — відповів чоловік. — Навіть невідомо, хто її вбив. Ми лише знаємо, що вашу подругу, жінку-поліцейського, хтось задушив у якомусь готелі.

Права рука Аомаме знову стиснулася.

— Але ж ви сказали: «Вони вчинили зло вашій подрузі».

— Я не міг цьому запобігти. Якщо навіть хтось її вбив, то, видно, цілився в найслабшу ланку. Як вовк, що накидається на найкволішу вівцю в отарі.

— Ви хочете сказати, що Аюмі була моєю найслабшою ланкою?

Чоловік мовчав.

— Але ж навіщо було її вбивати? Таку добру дівчину. Вона ж нікому не заподіяла жодної шкоди. Навіщо? Тому, що я до цього причетна? Якщо хотіли мене покарати, то хіба не могли мене саму знищити?

— Вони не могли вас знищити, — відповів чоловік.

— Чому? — спитала Аомаме. — Чому мене не могли знищити?

— Бо ви вже стали особливою людиною.

— Особливою людиною? — спитала вона. — В чому особливою?

— Про це ви дізнаєтеся пізніше.

— Пізніше?

— Коли настане відповідний час.

Аомаме знову скривилася.

— Не розумію, що ви кажете.

— Колись зрозумієте.

Аомаме хитнула головою.

— В усякому разі, поки що вони не можуть на мене напасти, тому й цілилися в найслабшу ланку в моєму житті. Щоб попередити мене, щоб я не позбавляла вас життя.

Чоловік мовчав. Його мовчанка підтверджувала її слова.

— Який жах! — сказала Аомаме. — Хоч її і вбили, ніщо в світі не змінилося.