у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй країнi, де тебе з чемностi прошено почитати рiдною мовою — you mean, it is not Russian? — i ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi своїм Russian’ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiн-ливо-ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями — й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала — оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити, що дiм твiй — мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й знає, — завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, — потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд їхньої млосно-пряної кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), — звiдтодi жодна зала тебе б не збила — а хоч перед кримiнальними злочинцями! — екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала — на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допускається, окрiм як на театрi, тим- то, либонь, i проймає, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу — облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, — простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, — з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: 'Ну, ти й даєш!' — i так само мимохiдь, не зупиняючись, спробував стиснути тобi руку, перехопити її, сягаючу по цигарку (чи келиха), — ти запам’ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок твого власного, наче в’їздом з розгону пiд 'цеглину' й мiлiцейський сюрчок, вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, — i сюрчок розiтнувся тут-таки — поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму — дивно, як на ту сум’ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: 'Цей чоловiк зробить тобi боляче'.

Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець, i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, — що все ти, вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою поїздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви, болiсно-жаждиво, як буває тiльки восени, вiдтуленi в свiт — назустрiч його вигасаючим барвам i таємничим шерехам в засинаючому листi, — запеленгували були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала:

от i збулося все до словечка: вчися, вчися тепер 'науки розставань' — iз життям, iз собою, з даром своїм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаєш пiдняти — якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штангу на висоту повного ривка.

Ай, мать його за лапу…

Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Українi!) — iз цiєю блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльненої дiї, з несамостiйнiстю цiєю, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу, завжди любила — знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiєю свiтових просторiв, — з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в’їжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав її згори рiзко видихнутим: 'Мда, тут треба роту солдат!' — це смiшило, але не бiльше: 'Що це за заявки?' — ображалася вона: не на слова, на вiдстороненiсть тону, — 'Глупа ти, це ж комплiмент! — тобi взагалi треба б з двома мужиками спробувати, знаєш, як би це тебе вставило!' — цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою — от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому — в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар’єрчика, — i мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки вiдiзвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина — хто вiн там не є — вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по-справжньому, зливаєшся не з партнером, нi, — з розбуялою анонiмною силою, що протинає своїми струмами все живе, пiдключаєшся до неї з тим, аби на кiлька секунд — а-ах! — катапультуватися в вiбрую-чу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм єдиного — через верх, але для нашої доби, хоч по сутi й пост- християнської, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в оргiастичне свято вселенької єдностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомi-стю ваготи й ущiльненостi власного 'я', i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у моєму тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, — заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? — отут я вперше глянула на нього — то був молодий, десь пiд тридцятку, невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий 'шпiк', його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за грат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку — можна, от чого не можна — це вийти назовсiм; 'Pardon me?' — перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким вiдшива-ється нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що — все, кiнець, викручено контакти, — 'нi, нiчого', пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-своєму, — могутнiй тваринний заклик його тiла зiв’яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний собi причепа-емi-грантисько — втiм, небавом i встав, i попрямував — чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi єдиний вихiд iз цiєї в’яз-ницi — виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати в проїжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький, захриплий смi-шок, гарячковий шурхiт зайвої одежi, не треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю ударних i своє, чи вже-не-своє, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! — та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, 'Как вас зовут? — Ирина', — було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку, поцiлунком у пiд’їздi, вивинулася — втекла, посмiюючись до себе, їм усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз доходить десь у пенсiльванськiй пущi на єдинокровнiй ласцi братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйсь-кої (а мав же час пiдучитися, прид-дурок!), — ех як же скинувся, як по-кiнському тодi шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за столика в кав’ярнi, спробувала, всю свою витрива-лiсть на помiч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну недугу, — все правда, серце, i що я тебе вже не люблю — теж правда: 'То ти себе що, — склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, — 'побєдiтєльнiцей' почуваєш?', — здається, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо, та