поправляє вона себе: так звертався до неї той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж їй, але то вже не має жодного значення), — нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно?

Спиши слова, татуїровку зроблю, грубо й розв’язно пiдхоплює з неї зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби з 'зони' вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому (кожна!) — одна велика в’язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З-замахали, — говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи їдкою посмiшкою, або ж, травлячи пiслясмак чергової обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Дєвочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть — а во! — била себе ребром долонi по згину стиснутої в кулак лiвицi, — в Америцi блатне бабисько навчилося лаятись по-анлiйському, особливо гарно вдавалося йому 'Шшiт!' — котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе 'О, кам он — гiв мi е брейк!', яким колись раз уперезала була того чоловiка, — взагалi, з тим чоловiком саме ця, вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк визволяв, викликав її на себе з найдальшої камери — щойно зачувши, в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: 'Ти менi скажи — на хера я сюди їхав, я вдома таких самих прибамбасiв мав — отак-о!' — лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, — i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiданої свободи: 'Я вчора голову почав лiпити', — брався вiн розповiдати в її присутностi колезi- скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й гудзики в нестримному захватi словесного виверження: 'Авжеж, злiпи собi, серце, голову, злiпи — не завадить!' — вiн темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся їй до вуха: 'Перестань мене пiдйобувати!' — вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неї, вперше за довший час хоч чимось задоволеної: 'Гой-го, серце, — де твоє почуття гумору?' — 'Я його на тiй квартирi залишив', — бовкав вiн: з тої квартири вони, Богу дякувать, виїхали, i найлiпше було б її по них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, — 'Ну збiгай, принеси, — шкiрилася вiдьма, — я тут зачекаю', — 'Ключа здав', — бовкав вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: 'Ключа здавала — я, а в тебе був дублiкат', — вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що! А тепер — тепер, коли тiй, клятiй i м’ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в’язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi — зась, а оце смiття — зараз же на фiг по-виносити, а ген той вiдсiк там-он-о — провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут вештається й слинить — ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), — лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiно-чцi, не видко-не чутно, i по всiх спустiлих примiщен-нях сталої отвором в’язницi розлягається зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смикається туди-сюди нерiвними крочками, туп-туп-туп — i стало, — i б’ється об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, — i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: 'Я твiй тато', та тiльки хто ж таке скаже трид-цятичотирилiтнiй бабi, — от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати її в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, — а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як її тепер втишиш — тепер, коли зда-ється, що, крiм неї, iншої тебе — нема, не лишилося?…

Замахалась ти, 'золотце'. Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла — третiй мiсяць у м’язах трем не вщухає, вранцi, прокидаючись (а надто тепер, коли прокидаєшся — сама), перше, що вiдчуваєш, — своє прискорене серцебиття, якого нiчим не заспати, — гаразд, хоч спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухої блювоти, якi змагали були ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засовуєш щiтку — коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам’яттю про власне тупе улягання негайним, вiд першої хвилини, — попервах iще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: 'Вiзьми в ротика… Глибше вiзьми… Глибше, ну!' — суха ложка рот дере — еге ж, оце воно, — попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що їй теж би, своєю чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки 'там': крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить? I: якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати менi про це знати до того, як я пiшла спати, — замiсть сидiти шкробати свою графiку, i взагалi, я, знаєш, не люблю роздягатися сама… Добре, — весело обiцяв вiн, — ми тобi завтра таку увертюру закатаєм! — завтра, одначе, так нiколи й не настало. Iди сюди — але я взяла снодiйне — ну значить, на 'ньому' й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, — 'Розкрий 'її'', ти одразу переносишся всiма змислами в гiнеколо-гiчне крiсло, — бо це не 'вона', це ти розкриваєшся — або закриваєшся: як у цьому випадку — намертво. Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було! — i жодного разу не було такого, щоб — погано, просто погано! Авжеж, тобi не було, а — їм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке буває, — тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти кусаєшся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн, пiсля кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за дiла, — тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи, гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на своїх жердинах мали б на вид таких нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш iз штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних, червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям — шрами, порiзи, опiки, навiч представлена iсторiя дев’ятимiсячної (атож, дев’ятимiсячної!!!) mad love, iз якої вийшла — правдива madness, а тодi ти просто гладила його ногою по головi, переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський 'йоржик' приємно поколював тебе в ступню, — i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелi: так так? тобi, значить, подобається кусатися? А якщо менi зараз сподобається тебе пiдпалити, що то-дi? — i ти вгледiла приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по-чоловiчому — якось iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньої губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше боронилася смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно — дивно, до якої мiри його присутнiсть, як ди- намiтом, глушила в тобi всi, доти таки незлецьки роз-виненi, захиснi iнстинкти, що спливали, як риба горiче- рева, поки рiку й далi стрясало — вибух за вибухом.

Нi, передчуття — були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки цiлеспрямована сила нашого 'хочу!' перебиває їхнiй голос, заважає дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й почалося, — а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав: 'Панi Оксано, я — Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на замок, у мене машина', — до славного замку було хвилин десять пiшої прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний фраєр, ич як нарцисично задбаний — бiленький комiрчик з-пiд светра, доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику — котяра з сивим 'йоржиком' i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi мiшки пiд очима, — 'а ти сказала, — згадував вiн опiс-ля, коли в них пiшов був процес витворення тої спiль-ної мiфологiї, без якої жоднiй парi не остоятися, — з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними дрiбними обрядами й ритуалами, — пiшов, та зразу ж i урвався, — ти сказала — валi с пляжа, дядя', — ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але iнтерeсу не виявила, що правда, то правда, — тож тим дивнiший був, увечерi того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його — тлумила-таки, i не раз, та ще й як! — увечерi, в самому розповнi фестивальної програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши своє — два вiршi, два холєрно добрi вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фiзiй, точнiше, поверх нього — тримаючись за звук власного, нi на що не вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це називається, але вставляє публiку — завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто нi фiга не тямить, навiть