слово, і кожен — вирваний наперекір обставинам — публічний жест. Тобто, «коло» справді виявилось символічним: 20 жовтня — 22 листопада: коли в понеділок мій «ріесе» таки виявився prophetic [«Пророчим» (англ.). Йдеться про есе «Українська солідарність», яке вийшло друком уранці 22 листопада, — на превелику втіху редакції: вийшло, що в такий спосіб WS] Еurоре потрапила першою з-поміж усіх західних медій дати матеріал про «Помаранчеву революцію», — акурат у той самий день, коли вона розпочалася!] (як писав Маtthew) на ділі, і після вранішнього (200-тисячного ) Майдану я знов поїхала — стригтись, а потім знову по Грінченка в «Барабан», де давала інтерв'ю тому самому Voswinkel’ю, пояснюючи, що тепер «у нас только хорошие новости впереди», — період, коли я щось вирішувала, і від мене щось залежало, — закінчився. В «Барабані» вже всі сиділи в помаранчевих шаликах, із сусідньої зали долинав зграйний гамір: там дивилися 5-ий, раз у раз реагували то гулом, то сміхом, мені подзвонив Ф., що Київрада визнала вибори недійсними, і я, перепросивши німця, звернулась до компанії за сусіднім столиком переказати цю вістку, — і вони зааплодували («А що тепер?» — «Переголосування?»), — а потім ішла по Хрещатику, де народ уже плив в оба боки, і вже стояли палатки, і ось це, властиво, й був кінець «моєї участи» — далі вже все вирішував Майдан, і досить було сказати Заходу: приїздіть — самі побачите. А я не є людина маси — не рок-зірка, не спортсменка, і не політик.

Тобто, я, звичайно, своє відгарувала -23-го вранці інтерв'ю Spiegel online по телефону, ввечері візит у французьке посольство, дорогою звідтам дзвінок із Haales Israel, 24-го — день і ніч — соттепі ізраїльтянам, і стаття для Spiegel, 25-го інтерв'ю в студії ВВС, 26-го — знов день і ніч? — Зюддойче, 27-го ефір на радіо «Ера» і зустріч з Аlехом Schwabe вже в Києві, потім — знову «провали» пішли (ага, ще намагалася Д. зв'язати з Томенком з ідеєю «акції Гіннеса» [Мова про одну з незліченних «громадських ініціатив», якими в ті дні буквально клекотав Київ: мої знайомі бізнесмени, фахівці з реклами, хотіли запропонувати штабові Ющенка в неділю 28-го листопада — коли на Майдані й довкола нього було не менше 2 млн. людей, — зробити з вертольота фотозйомку натовпу, який увесь одночасно о 12.00 узявся б за руки. Акція мала б бути занесена в Книгу рекордів Гіннеса, і в такий спосіб Майдан був би документально зареєстрований як найвелелюдніша міська маніфестація в новітній історії. Був навіть підготовлений проект і бізнес-план, — але, на жаль, як більшість тодішніх «народних ініціатив», котрі вимагали не просто самоорганізації, а «координаційного центру», ця також не була реалізована.]), — але на «внутрішньому», екзистенційному рівні я вже «робила не свою роботу», бо всі довкола — в тому числі політики з телеекранів, і світова преса зі своїх сторінок — уже навперебій декларували-виторохкували те, що я, місяць перед тим, формулювала ще «на живу нитку».

(Аlех у «Кофіумі» у вівторок — дурнісінький був день, тільки й потрапила, що на пошту — відіслати Г. пакет з «есеями», Копіса не працювала, дівчинка-поштарка не вміла правильно відксерити «…» і довго, на мою вимогу, переробляла, файлів у продажу «нема, кінчилися», черги всюди кілометрові, пробки в місті «самашечі», з Кудрі на Володимирську рівно годину їхала, — словом, зла вже була фізіологічне, єдине бажання — спекатись до лиха всіх цих журналюг, які «вкрали» мені «мій Майдан», — і от Аlех, радісно, — про промову Ющенка в ніч після 26-го: сказав, бач, що в 1991-му «we were independent, and now we are free» [«Ми стали незалежні, а тепер ми вільні» (англ.).], — те саме, що ти місяць тому казала! Угу, тільки я глибше брала — В політдискурсі думка деградує до гасла, — але скоро вже її можна так сплющити, ту думку, значить, свій потенціал вона вичерпала…)

Якщо для моїх нічних господарів (та й для С. теж!) усе почалося 22-го, то для мене — особисто — якраз тоді й скінчилося: досі певна, що мені треба було тоді — таки по Майдану лазити, а не з західними кореспондентами зустрічатися (а втім, цікаве спостереження того-таки Voswinkel’я: революція «буржуазії проти пролетаріату» — на Майдані майже всуціль — дрібні підприємці, а «донєцкіє» — робітники!), і не з дипломатами… (Leibrecht, із яким мене звів А К., ланч в «Асахі», — 30-го? А вечеря у Штюдемана — вже аж 8-го, чи що? ні, того всього вже не пам'ятаю, — 8-го, в середу, я з Timoty Garton Ash'ем обідала, і з французами-грузинами перед тим говорила, — чи то у вівторок було, 7-го? А на попередньому ж тижні що? — стаття для Наndelsbland? От Майдан 4-го, в суботу (після інтерв'ю з німкенею) — оце пам'ятаю, а решта все вже — обривається, розсипається, рябить…

Факт, що я вже робила «не своє», — і г'овсім не тра' було вже так надсаджуватись «на діпломатічєской работє», — зробили б її й без мене (я просто «по-матросовськи» кидалась, як дєвочка-отлічніца, «підправляти» — «…» — запомогти, мовляв, справі, — а не те треба було робити, не там «родіну спасать»…)

«…»

Реальність революції завжди не зміримо більша за можливості одної людини — тут скільки-небудь адекватною реакцією може бути хіба щоденник, журналістський репортаж, хроніка… І — деталі, оце те, за чим я жалкую і що, як мені здається, безнадійно пропустила: оранжевий чайник у вікні, яким бабця сигналить 100-тисячній колоні, і колона починає радісно скандувати: «Ба-буш-ка!»; сумська жіночка-селянка, що, приїхавши 22-го, мусила вертатися додому — по валянці, бо була вбралася «як до Києва» — в найкраще; трагічний Тростянець, де перед 21-м бандюги ходили від бару до бару і змушували відвідувачів «пити за Януковича», а хто відмовлявся — били (!); бабця з Михайлівської, яка цілими днями носила на Майдан чай тим єдиним термосом, що мала, — маленьким, півлітровим, розливала за кілька секунд і знов шкандибала назад на Михайлівську, і всю ніч відчинені кав'ярні — «Ребята, у нас только зеленый чай остался, будете?», — і те, як «деморалізували» спецназівців піснями й квітами, — все це — треба було бачити наживо, але одне життя цього всього не вміщає, не можна втовпити в себе одночасну, тут-і-теперішню драму мільйонів, можна рухатися тільки вздовж деяких головних силових ліній, нашвидку їх вичле-нувавши, — що я й робила, власне, тільки це мене — не задовольняло вже…

Одна «лінія», втім, лишилася «неозвученою» — антропологічна: захоплений вигук Ф. 22-го вранці, при погляді на монітор: «Какие лица! — всех целовать хочется!» — і феномен «донецької зовнішности» з другого боку, такий разючий у програмі з Юлею на ТРК «Україна», де «включаєм улицу» щоразу виглядало як присінок аду (мама: «Ні одного нормального людського обличчя!», — і навіть колористика відповідна, до блякло вбраних молоденьких ведучих включно): це те, про що писав Бунін в «Окаянных днях», він першим схопив кримінальний лик радянської Росії, «чувашские лица» жінок і здеградовані — мужчин, так воно [тоді] починалось — і так [тепер] закінчується… Господи, спасибі Тобі!

6 січня 2005

Прокинулася з думкою: то був просто чистий сплеск духа — вище тої точки, на якій приявна культура спроможна щось запеленгувати (як і в часи Толстого, вона «сповзла» на персоналії «імператорів і полководців», — але і Толстой у «Війні і мирі» власне отой «народний підйом», про який так багато говорить словами, замість його показати, «зазняти», — теж узяв слабо, небезпосередньо…)

Хто — взяв?! Де, коли в історії літератури?!

Нема інструмента.

АЛЬБОМ ДЛЯ ГУСТАВА

Вы читаете Let my people go
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату