цупку витривалість, — повік не забуду тої, що носила з дому чай у півлітровому термосику, у натовпі його ставало на три неповні стаканчики, три секунди розливу, — і бабулька зі своїм термосиком поволі повзла назад до хати обледенілою Михайлівською заварювати нову порцію, скільки ж таких ходок робила денно?! — я вперше по-справжньому вразився їхньою страшною, якоюсь земляною, нутряною жизньою силою, якої не переломили ні голод, ні війни, ні табори, ніякі страхіття, що випали їм на віку, до злиденної старости включно, — так, ніби весь той рабський труд перетерплювання життя, що вони вправляли десятиліттями, був усього тільки лихим сном історії, розгрою, дурнуватим парі, на яке чорт заклався з Богом за Йова — і програв ік своїй чортовій мамі, бо на смертній постелі ці висушені Йови, які не могли вже сподіватися для себе в нагороду ні стад, ні пасовиськ, з останніх сил піднімали у вікні немічну лапку, салютуючи свободі, — і я тоді подумав, що коли вже шукати точного образу для цієї революції, для нашої «Свободи на барикадах», то це має бути не юна краля з жовтогарячою гвоздикою перед кордоном спецназівських щитів, хоч як воно драйвово виглядає на плакатах, — а та згорблена, мов кількасотлітня віком, незнищенна й незламна старушка з Михайлівської з її трьома ковтками гарячого чаю: грійтеся, діточки, хай вам Бог дає сили, — ось це була би дійсна про нас правда, та тільки ж кому на фіг потрібна у вигляді символу стареча плоть?…)
ВОНА:…Малий явно надувся на мене, що покинула його самого розбиратися з цим голандезом, але що я вдію, коли мені руки викручує в тисячний раз перемелювати язиком те саме!… Не можу, хоч убий. Чим більше про це говориш, тим більше повторюєшся, а потім раптом виявляєш, що в процесі говорення здохло всяке живе відчуття тих днів, — залишились самі слова, механічні блоки, як на магнітофоні, і от уже ціла розмова тупо з'їжджає на політику, на картинку в телевізорі, ціни на нафту, урядова криза, боротьба з корупцією, повний маразм. Тьху. Ні вже, хай собі цей Густав видає свій «східноєвропейський альбом» із київським «революційним» розділом, як сам схоче. Без мене, хлопці. Добре, що хоч так знімки Малого придадуться, а то він їм ще рік би ладу не спромігся дати. Але, будь ласка, — без мене.
…Того альбому, який могла б запропонувати я (цікаво, кому?), все одно ніхто не схоче укладати. Світ зробився такий дурний, що живе виключно в теперішньому — поки на екрані блимає картинка. Час не прискорився, він просто розпався. Реальне тільки те, що можна помацати. Attention span [
…І що цікаво — я ж сама історик, і на що, питається, здався був цілий мій істфак, і мій магістерський диплом (про розгром Кирило-Мефодіївського братства 1847 р., нашу першу, задушену в сповиточку, буржуазно-демократичну революцію, як-не-як!), і моя сидячка по архівах (випотрошених!), і поїздка в Москву, куди ще чорті-коли, восени 1991-го, в той короткий відтинок, коли незалежність уже було проголошено, а СРСР іще формально не розпався, вивозили гебешники з архівів усе підряд, у гарячковому поспіху замітаючи сліди, — вся моя так звана кваліфікація, на якого милого вона була здалася, якщо і я в листопаді, уже в дні Майдану, на самому пікові таки ж наймасовішого, від самого XVII століття, вкраїнського руху, так туго, зі скрипом, наче заржавші двері одчиняючи, починала розуміти — і впізнавати, все ще не ймучи собі віри: невже правда?… Невже все, про що досі тільки в архівах, у книжках читалося, — виявляється, осьдечки, тут воно, живе-живісіньке, нікуди не ділося, мамцю ріднесенька, тільки ніхто вже того не впізнає?! І теж же не своїм розумом до того доглупалася — підштовхнув один німецький журналіст, тепер уже й не згадаєш, скільки їх у ті дні тобі через голову, як через майдан, перетупотіло, — водили ми його вночі по всьому «фронтовому» периметру, Інститутська-Банкова-спецназівський кордон перед Президентською адміністрацією-Шовковична-Лютеранська— Хрещатик, коло польових кухонь сиділи грілися, дядько з Сумщини розказав, як У них у містечку перед другим туром ходили бандюки від бару до бару й примушували всіх відвідувачів пити за кандидата від влади, а хто відмовлявся — били, і то так, Що дядьків товариш у реанімацію попав, я перекладала, збуджений і розпашілий німець усе те записував, — а потім дорогою, з хлоп'ячим захватом блискаючи очками, сказав: як здорово, мовляв, здумати лишень, — це ж ви ніколи не знали демократії, не знали.justicе [
Я тоді аж гикнула з несподіванки: тобто як це, кажу, не знали?! Блін, та почитайте хоч що-небудь з історії, якого-небудь Андреаса Капеллера Kurzgeschschte der Ukraine [
Так усе одним духом йому й вивалила, на хвилі патріотичного обурення.
Він трохи здивувався. А, сказав, подумавши, це коли ви належали до Польщі?…
До Литовсько-Польської Унії, поправила я його, як студента-трійочника. Зі своєю, між іншим, армією, і неслабою такою. І своїм бюргерством теж — третім станом, ми завжди були сильні третім станом. Дрібнобуржуазна нація, знаєте. За що нас, до речі, й Сталін так ненавидів.
Але ж це все було дуже давно, заперечив він, явно розчарований (йому хотілося чуда, і моє академічне занудство йому заважало). З живих поколінь цього ж ніхто вже не пам'ятає!…
Ми спускалися тої хвилини по Інститутській, втягнені в гігантський, одностайний рух-перетягування довколомайданних людських потоків, — спускались в одному потоці, назустріч нам плив інший, схили теж були всуціль усипані народом, рясним мерехтінням запалених свічок у пластикових стаканчиках, люди несли їх у руках, це скидалося на якусь гігантську всеношну службу під вічно-темним небом грудня, підсвіченим знизу вогняними кольорами багать, жовтогарячих строїв і хоругов, усе в мені тремтіло од безсоння, перевтоми, перенапруги, холоднечі, гуркоту-гамору, — і відповідь мені вихопилася з уст сама, заки я встигла зрозуміти, що кажу:
Як бачите, — сказала я, обводячи поглядом довкруги, — як бачите, пам'ятаємо!…
Це якось дуже ефектно мені вийшло, як у кіно, — мій німець замовк на приголомшеному півусміху, а я тільки вслід своїм власним словам збагнула, що сказала щиру правду. Що в нас і справді ввімкнулася, поза нашою свідомістю, якась глибша, колективна пам'ять — ніби прорвало шлюзи, розсунуло інформаційні горизонти, і мільйони людей одночасно відкрили про себе, що володіють знанням, про яке доти й не здогадувалися, і не підозрювали, що вони на таке здатні. Може, це й є закон історії: коли народ діє як одна колективна душа, тоді його пам'ять якимось незбагненним чином виявляється
