Майдану Незалежности, вона змогла остаточно повернути собі серця прихильників).

Цілу осінь по країні вирували демонстрації, міліція розганяла їх сльозогінним газом, активістів «Пори!» жбурляли до в'язниць, в університетах і військових частинах роздавали суворі накази, як вкидати бюлетені «за Януковича», по селах погрожували: «Хто не проголосує за Януковича, тому спалять хату!», невідомі в шкіряних куртках обстрілювали автомобілі з помаранчевими стрічками, — і цілий цей час на 1 -му Національному телеканалі мляво й майже непомітно тривав національний конкурс Євробачення-2005 з наперед запланованим результатом: фаворитка (безумовно талановита співачка!) заздалегідь виступила з закликом «голосувати за Януковича»… Варто додати, що за ті місяці рейтинг 1-го Національного (який невпинно лив густий потік єлею на адресу В. Януковича і ще густіший потік бруду й наклепів — на адресу ні разу не показаного в прямому ефірі В. Ющенка) скотився на 9-те (!) місце.

А потім вибухнула революція — останній акт драми, що на нього, хай і з запізненням, прибули нарешті й західні медіа. Співці й музиканти, актори й художники, поети й кінорежисери потяглися у всенародному морі на київський Майдан Незалежності, де вирішувалася доля країни: «back in USSR», чи вперед, до демократичного суспільства? Художники малювали для наметового містечка гасла й плакати, оператори фільмували, актори влаштовували гепенінги, музиканти окупували сцену, — як і кожна в історії, українська революція породила свою власну субкультуру, свої анекдоти, свій сленг — і свої пісні. Коли доти маловідомий провінційний гурт «Ґринджоли» в гарячковому режимі писав на потребу дня реп-композицію з найпопулярніших гасел Майдану, нікому, звісно, і примаритись не могло, яку карколомну кар'єру невдовзі зробить цей простенький приспів:

Разом нас багато,

Нас не подолати…

(Пишу — і несамохіть починаю розгойдуватися за комп'ютером у тому самому ритмі, у якому в листопаді- грудні розгойдувалося, співаючи, плече до плеча, опівнічне людське море, освітлене вогнями похідних багать і помаранчевих знамен…)

Не доводиться дивуватися, що коли Україна, чесно відстоявши на морозі свій вибір на користь демократії, повернулася до мирного життя, саме за цей «хіт революції» й проголосували глядачі в фіналі національного Євробачення. Це — фольклор у чистому вигляді, «пряма мова» революційного Майдану: ориґінально там не було жодного авторського слова — тільки вдало закомпонований набір гасел, тих, що їх, хрипнучи на снігу й грудневому вітрі, горлали в ті дні мільйони: «Фальсифікаціям — ні! Махінаціям — ні!», «Ми — не козли!» (це референція до знаменитого передвиборчого виступу п. Януковича: «вірю, що сильних і здорових людей у нас більше, ніж цих козлів, які заважають нам жити!» — після цієї заяви, підозріло схожої на промови Гітлера 1933-го року, мало в кого залишався сумнів, що в країні готується фашистський переворот). Словом, то був ідеальний, хрестоматійно чистий взірець масового мистецтва — пісня без ліричного героя, без Індивідуального авторського «я», навпростець від імені грандіозного колективного «ми»: голос маси, vox populi.

В історії музики таке трапляється вкрай рідко — далеко не кожен масовий рух народжує свою «Марсельєзу». Свідчу як людина, що також стояла на Майдані: мега-натовп здатен підспівувати багатьом рок-хітам, але щоб змусити його по-справжньому співати — натхненним мільйоноголосим хором, у якому кожен почувається рівноправним солістом, — на те треба особливого випадку, пісні, яка віддає щонайвищу, на перехваті горла, температуру колективної емоції. Підробка тут неможлива: ти або «влучаєш», або ні. «Ґринджоли» влучили. Так, як їхнє «Разом нас багато» — одностайно й на повен голос, — Майдан співав тоді ще тільки один, уже позачасовий «хіт»: гімн України. Все інше з музичного репертуару цього, за визначенням західних журналістів, «українського Вудстоку», виявилося нижчим тієї температурної позначки, на якій із мільйонів окремих «я» виплавляється почуття громадянської спільноти — те, що колись було описане єдино точною формулою: свобода, рівність, братерство…

Звісно, не мені судити, якою мірою така естетика відповідає формату Євробачення. Але поза сумнівом цензорське втручання в текст, на вимогу оргкомітету «деполітизувати» пісню, позбавило її головного — живої енергетики революційного натовпу. Якщо не з погляду історії Євробачення, то принаймні з погляду історії європейської пісенної культури така «причесана» редакція є чистим варварством — наругою над жанром. Залишається сподіватися, що «Ґринджоли» це також розуміють. І що та версія «Разом нас багато», яка прозвучить зі сцени Палацу спорту, не витіснить надалі початкової — тої, що творилась у листопадову ніч ще безіменними хлопцями з провінції, без думки про те, як їм виглядати на високих сценах, — не для слави творилась, не для грошей, а просто — для гітари й барикад.

***

Історія з «Ґринджолами» навіч ілюструє сумну закономірність: українська революція стає кічем. У крамничках довкола Майдану Незалежності торгують «помаранчевими сувенірами», й іноземні туристи радо купують жовтогарячі шарфики, футболки, СО та інший «революційний» мотлох. Кажуть, місця в наметовому містечку випродано задовго до початку Євробачення: всім прагнеться за 10 євро денно «відчути атмосферу революції», хоча малій дитині зрозуміло, що кемпінґувати в травні на острові серед Дніпра — це, м'яко кажучи, не те саме, що на Майдані в листопаді- грудні щоночі чекати збройного нападу… Можливо, така доля всіх революцій — рано чи пізно перетворюватись на кіч. Але Україна, яка після віків суцільних поразок вперше нарешті відчула себе нацією «на підйомі», зіткнулася ще й з додатковою проблемою: адже наша революція — це, по суті, чи не все, що знають про нас «по той бік» колишньої «залізної завіси». Тобто те головне, чим наразі країна приваблює туристів. Туристична-бо інфраструктура в нас тільки починає по-справжньому розвиватися; реставрація незліченних, від радянського часу напівзруйнованих архітектурних пам'яток (багато з них воістину безцінні — від давньогрецьких колоній у Криму до середньовічних фортець Поділля й барокових парків Наддніпрянщини), ще й не починалася; наше малярство, кіно, література, музика на Заході майже не знані, — ну то що ж і залишається господині Євробаченні-2005, як не посилено рекламувати свою найсвіжішу історію, ту, що розгорталася півроку тому на виду в цілого світу і не потребує додаткових коментарів?

Втім, як на мене, головний вплив революції на київське травневе шоу полягає таки в іншому: Київ сьогодні — місто вільних людей. Ці люди обговорюють по кав'ярнях кліпи учасників конкурсу й закладаються, хто вийде у фінал, телефонують у радіо— й телеефір із запитаннями, чи буде трансляція на вуличні монітори, обмінюються з друзями 8М5-ПОВІДОМЛЄННЯМИ, які українські групи і коли саме концертуватимуть у наметовому містечку, — словом, живуть у передчутті свята: без страху, без пригніченості, без розлитої в повітрі тривоги… Всього цього не було б, якби не було Майдану. Або — якби революція програла.

Це непомітний для стороннього ока ефект. Його не обернеш на кіч, не пустиш на сувеніри, не оціниш ні в гривнях, ні в євро. Йому взагалі нема ціни. Але чого без нього варті всі, хай би й найбучніші, шоу на світі?

МИ БУЛИ ГРАДОМ БОЖИМ…

ЗІ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ

1 грудня 2003

10-сторінкова «розробка психологів» «…», «як боротися з міфом Ющенка» (і навіть по-українському, диви-но-ся!) [Документ, про який тут ідеться, -датований листопадом 2003 р. план «антиющенківської» інформаційної війни, з яким мені випало тоді ознайомитися, — скільки знаю, ніколи не

Вы читаете Let my people go
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату