найближчих, який би погодився згаяти стільки часу, допомагаючи нам добути сенс із усього, нами прожитого. Я б сказала, що ця казка являє собою найдосконалішу — принаймні з тих, що мені відомі, — притчу про доброчинну Ідеальну Владу з точки зору людської одиниці, — ось вона, земна верховна влада, така, як має бути: правитель, що не просто дозволяє, а так-таки прямим чином велить тобі, під загрозою смертної кари, бути своїм власним автором-літописцем. (Правитель, що виступає, можна сказати, замінником Бога.)
Звісно, дуже шкода, що Ідеальної Влади не існує, і в реальному житті падишахи діють із точністю до навпаки: їх аніскілечки не тішить, коли ти наполягаєш на своїй власній історії, замість купувати ту, серійну й універсальну, «на всі розміри», яку вони для тебе склали. Лише в літературі ми все ще знаходимо далекий відгомін тої казкової Ідеальної Влади, яка над усе цінує й плекає індивідуальну неповторність: література розповідає нам про те, що відбувалося з іншими, аби ми змогли зрозуміти те, що відбувається особисто з нами.
Цілий клопіт починається тоді, коли письменники пробують удавати з себе земних царів — і звертаються до мас. Особливо спокуслива перевага такої політичне владної позиції полягає в тому, що вона завжди націлена на незабарну, негайну винагороду, тоді як влада літератури має ефект довготерміновий і зазвичай по-справжньому виходить на яв уже аж по смерті автора. Тож різниця між письменниками й політиками не лише в тому, що вони звертаються до різних адресатів, — вони ще й живуть у різних часових вимірах. Ще одна підстава не плутати дві паралельні сфери, які за визначенням мають бути розмежовані. Що, в моєму випадку, означає: з яким би ентузіазмом я не ставилась до нинішнього політичного керівництва моєї країни, — а ентузіазм, як відомо, слугує навіть ліпшим виправданням продажності, ніж страх, — і скільки б свого особистого письменницького часу я не пожертвувала на те, щоб допомогти цим людям прийти до влади, — все ж, якщо пані Тимошенко попросить мене написати для неї ту Книгу, котру вона так необачно була пообіцяла велелюдній юрбі, моїм обов'язком письменника буде відповісти: «ні».
— Ну, і як ви гадаєте, — несподівано питає в мене літній таксист (ми ідемо центром Києва, і назустріч із рясної зелені розквітлих каштанів раз у раз випливають бігборди «Євробачення-2005»), — вийде в нас із цим Євробаченням чи ні?… Почнуть до нас тепер їздити?
Видно, що він не на жарт цим заклопотаний. Кілька тижнів тому те саме заклопотання, і майже тими самими словами викладене, мені довелося почути на нараді в Кабінеті міністрів із уст найвищих урядовців країни. Для України, мов для молодої господині, що з завмиранням серця готується дати свій «перший бал», Євроба-чення-2005 — це насамперед своєрідне «випробування на дорослість»: на те, наскільки вона на ділі готова стати відкритою країною — не лише для європейських інвесторів, а й для сотень тисяч посполитих мешканців Європи, більшість із яких ще рік тому навряд чи змогли б показати на мапі «колишню радянську республіку».
Знайома хвалиться: її син-студент ходив працювати волонтером у наметовому містечку, — його розбито на одному з островів посеред Дніпра для тих гостей, хто надає перевагу революційній романтиці перед готельною дорожнечею (якщо чесно, я б і сама вибрала намет на острові — хоч би з огляду на краєвид, який відкривається звідти на славетні київські горби з золотими банями старовинних соборів). Порядкує в містечку та сама громадянська кампанія «Пора!», яка стала однією з основних організаційних сил «Помаранчевої революції». Що ж, слушно — кому, як не їм, краще знати, як тримати лад у багатотисячному натовпі…
На екрані телевізора мешканець Одеси сердито розповідає, як спеціально приїхав до Києва по квитки на фінал, яких не зміг придбати по Інтернету, і марно вистояв кілька годин у довжелезній черзі під Палацом спорту… Схоже, мало хто з організаторів припускав, що подія викличе в наших громадян такий ажіотаж. Як- не-як ще два роки тому абсолютна більшість українців Цікавилася Євробаченням не набагато більше, ніж погодою на Південному полюсі. Але то було в іншу епоху, і в іншій країні — як у нас сьогодні кажуть, кажуть, «до революції».
Взагалі-то, по-справжньому Євробачення для України почалося з торішнього тріумфу Руслани. Тоді вперше мільйони наших громадян, із затамованим подихом прикипівши до телеекранів, стежили за перебігом конкурсу, український Інтернет вирував «європісенними» пристрастями, а в ніч, коли Руслану оголошено переможницею, люди висипали на вулиці міст із співами й феєрверками. Щоб зрозуміти причини такого всенародного ентузіазму, треба спробувати хоч трохи уявити себе українцем 2004-го, -а для цього доведеться пригадати дещо з історії.
В одному зі своїх есе, написаних ще за часів «холодної війни», Мілан Кундера назвав східноєвропейські народи «невдахами історії». В українській традиції існує ще драматичніше самовизначення — «пасинки історії». Новітня історія й справді була для нас «мачухою»: переважну частину XX століття під загрозою для українців було саме фізичне виживання. Україна пережила під Сталіним штучний голодомор 1933-го року (з більшими людськими втратами, ніж у Другій світовій війні), загибель мільйонів у ГУЛАГу й винищення національної інтелігенції, потім другу світову війну, під час якої була плацдармом двобою двох найстрашніших тоталітарних режимів століття, і Катастрофу українського єврейства, потім послідовну дискримінацію своєї мови й культури, потім найбільшу ядерну катастрофу століття — Чорнобильську: реєстр жахів, у принципі, цілком достатній, аби назавжди зникнути з лиця землі, але рішуче недостатній, щоб будувати на ньому нову національну ідентичність, — як це довелося робити після 1991-го, коли країна нарешті здобула незалежність, але ще вельми туманно уявляла собі, як цим добром розпорядитися… Наступні 13 років тління в невизначеному статусі такої собі «сірої зони» (з прогресуючою на всіх рівнях корупцією колишньої радянської еліти, що швидко трансформувалася в «пострадянську мафію») так само не додали українцям ані оптимізму, ні віри в себе. У XXI століття ми вступили з гнітючим комплексом меншовартості, тим більшим, що в міжчасі інші «невдахи історії», наші сусіди — Польща, Угорщина, Словаччина, ба навіть «пострадянські» країни Балтії, — вже зробили вирішальний ривок уперед, успішно розпрощавшися з комуністичним спадком. В українському ж «національному курікулюм віте» катастрофічне бракувало перемог — за винятком хіба що футбольних: для того, аби пишатися своєю країною, погодьмося, таки малувато. Кожному народові, як і індивіду, насущно потрібна ілюзія, що бодай у чомусь він особливий, щось уміє краще за інших. Українці традиційно хвалилися своїм багатим («унікальним», як написано в шкільних підручниках) музичним фольклором — понад 230 тисяч народних пісень, чим не предмет для національної гордости! Цілий клопіт полягав на тому, що, крім нас самих, нашою співучістю якось ніхто особливо не переймався. Тож Русланине тріумфальне «Гей-гей-гей!» пролилося, без перебільшення, цілющим бальзамом на задавнені національні рани. Українці тішилися як діти — «нарешті нас почули»! (Пам'ятаю, як мені теж мимоволі виступили сльози на очі, коли влітку у Відні в кав'ярні після Rammstein зненацька ввімкнули «Дикі танці»: вперше в житті почути українську пісню за межами України — мабуть, так почувається багатолітній в'язень одиночки, вийшовши на волю і вгледівши, що незнайомі йому всміхаються, — світ визнає його існування…)
…Ну, а трохи згодом усім в Україні стало не до співу — почалася президентська кампанія.
Подейкують, що коли Руслана виграла Євробачення-2004, у тодішньому українському уряді зчинилася справжня паніка. Такої халепи в рік виборів ніхто з високих посадовців не сподівався — ніхто не планував вкладати бюджетні кошти в якесь там музичне шоу тоді, коли всі гроші, чисто за законами воєнного часу, мали бути задіяні з єдиною метою — за всяку ціну забезпечити перемогу «провладного кандидата», непопулярного прем'єр-міністра з кримінальним минулим. Трохи оговтавшись, влада спробувала використати цей «подарунок» у своїй виборчій кампанії: прем'єр- міністр Янукович був оголошений «головою комітету Євробачення-2005» і навіть відвідав один із Русланиних концертів, де, вийшовши на сцену, ризикнув заспівати з нею дуетом… Популярності йому це, однак, не додало — натомість різко уйняло її бідолашній Руслані (тільки з'явившися згодом на барикадах у помаранчевому шарфі й відпрацювавши своє, разом із більшістю українських рок— і поп-зірок, на сцені
