замуровано.

— Павле, то скажи...

Хазяїн важко дивиться на Марію, наче камені кладе на неї. Галя, посірівши, й не цвірінькне.

— А що сказати? Забрали.

— Що ж він такого зробив? Сватався до Галі...

— Сватався до Галі? Брата свого Семена зарубав сокирою, зварив у печі...

— Боженьку ж мій...

— А матір свою Секлету втопив у криниці.

— В криниці? За що ж він матір свою?.. Бож-женьку ж ти наш...

— Бо здурів... А сусіди бачили.

— Здурів...

І раптом Галя починає сміятися, белькочучи крізь сміх:

— Здурів! Андрій Синиця здурів...

— Доню, доню,— мати до неї.

— Андрій Синиця здурів! — сміється Галя веселим сміхом, і така вона радісна, якою давно свою дитину не бачили батько з матір'ю.

Схоплюється з-за столу, кружляє в танці посеред хати, взявши руки в боки, співає:

— Здурів Андрій Синиця! Здурів Андрій Синиця!

Текля Куйбіда з клумаком за плечима заходить на обійстя — й спиняється. Чи то клумак важкий, що ноги підкошуються, чи то захляла, а тільки хилитається жінка, ось-ось назад поведе її, за ворота.

— Маріє!..— ледь витягує голос із грудей.— Ходи-но сюди... У хлів.

— У хлів? — із сіней Марія.

Чудно їй: прийшла до них Текля на обійстя — й чомусь проситься до хліва, а не до хати. О, й сама вже човпе до хліва. Може, ховається від когось чи злякалася чогось? Дивися, ще слідом за собою біду приведе в двір, наче у них своєї біди мало.

— Що сталося? — питає вже в хліві у Теклі. А Текля Куйбіда клумак з плечей скинула під ноги, відсапується. Марія острашливо за поріг виглянула, чи нема нікого. Таки нікого.

— Звідки це ти йдеш, що ноги заморила?—питає.

— Он, не питай... Помираю з голоду, Маріє, а мій Степанко вже помер. Може, чула за нього.

— Чула. царство йому небесне.

— То, може. в тебе щось випрошу їсти?

— Що ж ти випросиш, коли самі пухнемо...

— Люди кажуть, що ви приберегли зерно.

— Люди набалакають.

— Я ж не задурно прошу, Маріє, ось поглянь лишевь...

Текля Куйбіда згинається над клумаком, засовує руку, щось дістає.

— Ось...

— Що це?

— Хіба не бачиш? Сорочка полотняна вишита.

Текля Куйбіда стріпує руками — й Марія бачить жмакану-пережмакану жіночу сорочку, що світиться святковими узорами на грудях і на рукавах.

— Справді, сорочка,— дивується Марія.

Розглядає сорочку — й мовчить сторопіло, бо язик у неї віднімається, лежить у роті жорновим каменем.

— Гарна сорочка,— стріпує сорочку Текля Куйбіда.

— Плями руді внизу, на подолі...

— Заперуться — й не стане... То візьмеш?

— Як то взяти? А ти де взяла? Що там у тебе в клумаку? Якась ти чудна, Текле.

— Не хочеш сорочку? То візьми рушника.

І, діставши з клумака, розгорнула полотняний рушник, а на тому рушнику — райські пташки поміж квітів райського саду.

— Ось!

І Текля Куйбіда вихоплює другий рушник, ще яскравіший, ще барвистіший, не вишивання, а свято.

— Ось цей подивися!

Ще один рушник випурхує з клумака, б'ється-тріпоче жар-птицею в опухлих Теклиних руках.

Дивиться вражена Марія — й страшно. Страшно, що від людських очей поховалися отут у хліві, страшно ошалілої, знетямленої Теклі Куйбіди, страшно того вишивання, що полум'ям горить у її руках.

— Чого ж воно все попідшивало?

— Попідшивало? Значить, не хочеш брати? Але це ще не все, подивися, скільки тут. Бери, тільки не поскупися хлібом.

Відчиняються двері — й Павло Музика зловісною тінню стає на порозі. Текля Куйбіда, либонь, мала б злякатися, але не лякається, навіть радіє з несподіваної появи хазяїна.

— Заходь, Павле, дивися,— каже,— тільки зачини двері, щоб лихе око не нагрянуло. Поглянь, що я тут показую твоїй Марії. Не думай, і для тебе знайдеться вишиванка по росту. Ось...

І вже тримає в руці вишиту чоловічу сорочку.

— Беріть, що хочете, не жалко, а мені — хоч на пучку хлібця.

Павло Музика як влип очима у вишиту чоловічу сорочку.

— Маріє,— озивається,— ти бачиш?

— Бачу, Павле.

— Чия це сорочка?

— Твоя, Павле.

— Беріть, беріть, людоньки добрі,— втішається Марія Куйбіда.— Ой спасибі, спасибі, хоч сорочка підійшла. А мені плати багато не треба, лише хлібця.

— Моя,— сіпаються губи в Павла Музики. Він і так розглядає сорочку, й сяк.— Ти вишивала, Маріє, ти...

— Я вишивала для тебе, хрещик до хрещика тулила...— мало не плаче жінка.

Бере вишиту чоловічу сорочку в руки, тулить до щік, цілує, а Павло Музика грізно підступає до Теклі Куйбіди:

— Кажи, псяюхо, де надибала мою сорочку? Цю сорочку Марія мені ще десять год тому як вишила.

— Твоя сорочка, впізнав? — тупцяє довкола клумака Текля Куйбіда, наче схопити хоче — й податися з хліва, але сердитий хазяїн заступає їй дорогу.— А я й не кажу, що не твоя. Раз упізнали з Марією — значить ваша...

— Ану признавайся, поки не порішив тебе тут.

— Нащо тобі гріх на душу брати? Я признаюся,— покірливо каже Текля Куйбіда.— Ви тільки подивіться, подивіться.

Смикає вгору мішок — і з мішка сиплеться всяке добро.

— А які рушники, які рушники... А скатерки!

Вишиті рушники розсипаються під ноги, й скатерки зжужмані сипляться, й жіночі блузки, й чоловічі сорочки, й ще всякі скарби.

— Беріть, усе ваше, нічого не треба мені, тільки дайте хлібця,— знову за своє Текля.

— То ти признаєшся чи не признаєшся, псяюхо?! — сікається Павло Музика.

— Та ж з гамазею забрала, з гамазею... Гамазей стоїть над яром, вода підмивала й підмивала землю, аж поки вимила яму під стіною. А це ж коло мене, то я все бачу.

— Ти в гамазей залазила?

— Де б я залізла в гамазей, коли замок на дверях... Вода від яру підмила, то почало сипатися в глиняники. Я оце подалася в глиняники по глину, а там цього добра валяється в баюрі повнісінько. Гріх, щоб пропадало, то я згорнула — й до вас оце зайшла.