Добре, що Миколка помер, і вже ніколи не попросить ні їсти, ні взутися, не доведеться ділитися з ним.

І який смачний оцей хліб, який смачний!

Галя Музика по драбині залазить на горище й порпається в розсипаній мерві-потерусі. Длубається та длубається, сама і j до себе говорячи:

— О, правду мама сказала.

Щось намацує в мерві — й скрикує:

— Ой, розумниця-мама!

По якімсь часі спускається з горища в хату, а іі карих очах мерехтять іскри втіхи.

— Назбирала, мамо,— каже дочка.— І як це ви здогадалися розсипати квасолю в смітті і в сіні?

— Мусила здогадатися,— відказує Марія.— Тепер от наваримо квасолі, та з лободою, та з кропивою — ось і страва. А якби не розсипала, то ти не назбирала б. Обдурила їх...

— Кого обдурила?

— А тих, що приходили шукати. Скрізь передивились та перерили, скрізь перекопали та перемацали, а в смітті ніхто не здогадався шукати. Хоч з дідька розумні, та я перехитрувала їх.

Галя миє квасолю в полумиску, а мати йде надвір по лободу. Невдовзі повертається з пучком зеленого бур'яну й каже:

— Там Андрій Синиця питався за тебе.

— Що питався?

— Чи ти в хаті? Я сказала, що в хаті.

— І що ви сказали? — шаріється Галя.

— Сказала так, як є. А він до мене: «Чекайте скоро в гості», й подався своєю дорогою. Так що чекай гостя в хату. И чого б то?

— Чи я знаю,— усміхається дочка.

Розпалює вогонь у печі, ставить у горняті варитися квасолю, а сама крадькома чепуриться — і вмивається, і причісується, і вже вишита блузка на ній. І пісня тихенька цвіте на її вустах. Мати поглядає на свою дочку — й невтямки, що коїться з нею.

Аж тут і Синиця Андрій через поріг. У заломленому кашкеті з блискучим козирком, з-під козирка в'ється смоляний чуб, погойдуючись над високим плескатим чолом, губи міцно стиснуті, повиступали жовна. А очі, очі... Якісь чудні очі в хлопця, наче їх позатягало чадним димом.

Марія дивиться на нього й думає: чи не сваритися прийшов?

— Добрий день, тітко,— озивається.

— Добрий день. Не стій у порозі. Проходь у хату, гостем будеш.

Андрій Синиця проходить до столу — й сідає на покуті. Сівши, прокашлюється і втуплюється в Галю некліпливим важким поглядом, аж дівчині морозко стає:

— Чого дивишся, Андрію?

А він дивиться й мовчить, тільки стискує й розтискує кулаки.

— Як поживаєш? — встряє до розмови Марія.

Андрій Синиця мовби не чує.

«Господи боже мій,— боязко думає Марія.— Якийсь він не такий, цей Синиця, як завжди, якийсь він чужий. То ж балакучий, а це мовчить. То ж сміється, а це насупився. Мені страшно, тільки Галя чомусь не боїться. І, як на гріх, нема хазяїна вдома».

— Що чувати в селі, Андрію?

Мовчить.

— Ось пригорща квасолі звариться, то поїси разом з нами, тільки ж хліба нема.

Ні пари з уст.

«Господи боже мій, та чи хлопець не повередився розумом?»

І раптом озивається Андрій:

— Тітко Маріє, я оце думаю собі.

— Що ж ти думаєш? — радіє його голосу.

— Чи не віддасте ви Галю за мене заміж.

— Овва! — виривається в матері.— А ти в Галі вже питав? Чуєш, Галю, він у тебе вже питав? Молода ж іще Галя зовсім.

— Молода? — перепитав.— А-а, скільки вже їй залишилося жити.

— Що ти сказав? — чудується Марія.— Моїй Галі вже мало залишилося жити? А ти знаєш, скільки залишилося? Й оце так сватаєшся не по-людськи?

Галя вдає, що клопочеться біля печі та біля страви, а сама пильно прислухається до балачки.

Андрій Синиця замовкає — й мовчить.

— Хто тепер жениться, хто тепер заміж віддається? Хто справляє весілля?

— Справляють, мамо,— Галя стиха.

— Справляє той, хто має чим справляти... їсти, пити, музика... А танцювати? Натанцювалися... Горе та сльози.

А сама думає: «Таки причмелений хлопець. На Галю, буває, найде — й відпустить, найде — й відпустить. А коли двоє отаких докупи спарувати? Хай господь бог сохранить і помилує. Галю моя, чи я тобі щастя не хочу? Але немає щастя в нашу хату, саме лише горе та біда».

— Нема в тебе, Андрію, чим відбути весілля, і в нас теж нема,— вголос.

— Є,— лупає посоловілими очима спідлоба.— Є м'ясо.

— М'ясо? Яке м'ясо? Що ж ви зарізали чи закололи? Нема чого різати й нема чого колоти. Може, позичили? Та хто ж тепер позичить.

— Своє маємо... Зготував на весілля.

Сидить за столом, стискаючи й розтискаючи кулаки, наче душить щось — і ніяк не задушить.

— Ще про весілля мови нема, а ти вже м'ясо зготував...

«Таки заслаб на голову, таки повередився розумом. Яке весілля, яке м'ясо? Опух, ноги колодками, а надумав женитися. І прийшов до такої, як сам, не подався до мудрішої. Ох і світ настав».

А сама так прикро:

— До нас у прийми хочеш чи візьмеш Галю до себе?

— Тепер живу сам, то чого маю приставати в прийми?

— Сам? А твій менший брат Семен, а мати?

— Який брат? — супиться Андрій Синиця.— Немає в мене брата й матері нема.

— Як то нема? — й Галя відривається від печі.— А де ж поділися?

— Господи, ой! — зойкає мати, сподіваючись почути страхітливу вістку.

— Нема. Й не було.

Зводиться з-за столу та й іде собі геть, а голову ввібрав у плечі, немов боїться, що зараз його вдарять іззаду...

Мати з дочкою у важкій скорбній тиші їдять варену квасолю з лободою. Мати сьорбне ложку юшки — дочка сьорбне ложку, мати сьорбне — дочка сьорбне. Як тут заходить до хати хазяїн, Павло Музика, лихий та недобрий.

— Сідай з нами до столу.

— Синиця був? — не так питає, як сичить Павло Музика.

— Був.

— Чого приходив?

І хреститься на образи.

— Приходив свататися до Галі.

— Свататися до Галі? І більше нічого? А ви ще живі? Й дивиться злякано на жінку та на дочку — не вірить, що живі.

— Живі...

— Тільки Синиця вийшов із нашої хати, як тут зразу сільрада та міліція його накрили, забрали.

— Сільрада та міліція?

Павло Музика сідає до столу, підпирає голову чорними кулаками. И так сидить, як туман, і губи йому