провулку…
В кружелянні сніжинок видно було, як з двору мов обпечена вискочила кремезна постать у шкіряній куртці й червоно-чорному адідасівському костюмі. Грюкнули дверцята, й таксі рвонуло вперед. Я наддав ходу. Ми вихопилися на бульвар, і колеса застрибали на трамвайних коліях. Попереду спалахнув світлофор.
Я різко притиснув газ, обігнав якогось пікапа і м'яко пригальмував зразу ж за таксі.
Тоді ввімкнув «Кобру»1 й одночасно запустив плівку магнітофона.
— … работа — первый класс! — загриміло в динаміку.
— Тише, т-ты!.. Хвоста за тобой не видать?..
Скількись часу в динаміку чулося тільки погуркування мотора.
— Нет… не знаю… вроде нет! — невпевнено озвався здоровань. — Э-э, шеф… да ведь и не должно, ты чё?!.
— Знаю, — сказав другий. Голос його був спокійний. — Где тебя выбросить?
— Лады! — сказав здоровань. Він був трохи ображений. — Раз такое дело… Гони к метро. Буду уходить на тот берег. Да, шеф… так твоя фирма больше не будет меня дёргать?.. Работа сделана, мы же договаривались…
Гаркнув двигун, і таксі рвонуло вперед. Ми перетнули бульвар, виїхали на площу (чавунний мислитель стояв поміж голих дерев з книжкою в руках), й ті двоє звернули в одну з вуличок Старого Міста.
Задзуміла рація.
— Говорить «трійка». Говорить «трійка», — озвався стривожений голос Мурата. — Викликаємо…
— Говорить Оскар. — сказав я, крутонувши кермо й вискакуючи на центральну вулицю Старого Міста. — Говорить Оскар. Зустрічаємося на Заріччі. Координати: набережна, п'ятнадцятий кілометр.
— Зараз вони плутають у Старому Місті. Гадаю, на всяк випадок. — Я затягся ще раз і жбурнув недопалка у вікно. Він вдарився у бокове шкло й бризнув золотими іскрами. — Біля метро будуть… — я зиркнув на годинника, — … через п'ятьшість хвилин. Погоні вони не сподівалися, і це дивує найбільш. А як по совісті, то справа підозріла… Гроші вже перечислено?
— Двадцять п'ять тисяч, — замислено сказав Мурат, дивлячись перед собою.
Я засвистів.
— З глузду з'їхати можна!.. Отже… отже, йому треба було, щоб ми все-таки знайшли ту людину?!
— Що?.. — перепитав Мурат. — А, та звісно… звісно! Я, до речі, ще раз промацав канал, яким він діставсь до «Тартару». Провокація виключається: Філософову можна вірить.
— Виходить, заковика в цій проклятенній справі, яку він повісив нам на шию!..
— А ти хіба й досі цього не втямив? — поспитав Мурат. І глипнув на мене своїм важким поглядом. — Гроші заплачено?
— Заплачено, — погодивсь я.
— Отже, справу провадимо. — Мурат обернувся до Мур-Мура й Лугині, котрі сиділи позаду. Рішення він вже прийняв, і нічия думка його більш не цікавила. — Ви двоє: перша «трійка» — іде за пасажиром таксі, друга бере на себе таксиста. Інформація: контакти протягом сьогоднішнього вечора. І зробіть знімки. Збір у мене, опівночі. Втямили?
Мур-Мур поважно кивнув. Лугиня був німий як риба. Попереду зблиснули вогні метро. Машина стала гальмувать. Обіч темніла ріка, і її гладь вже починала шерхнути.
ІV
Над ранком задзеленчав телефон. Я спав без задніх ніг і прочумався десь аж після десятого дзвінка. За вікнами стояла глуха, темна ніч.
— Галло! — пролунав у трубці далекий голос Мурата. — Галло! Та прокинься ж, тетеря! Галло, ти слухаєш?
— Угу… — муркнув я, притискаючи трубку до вуха. — Чого тобі, в дідька?
Скількись часу Мурат мовчав.
— Кепські справи, — нарешті буркнув він. — У Малевича обшук.
— Хто сказав?! — підхопивсь я на ліжку.
— Його дружина. Опергрупа наїхала відразу ж після убивства. Що шукали — невідомо. Судячи з усього, навіть без дозволу прокурора.
— А дружина… а вона хіба… — Я схаменувся, що верзу дурниці, й прикусив язика.
— Все одно ми влипли в халепу. — помовчавши, сказав Мурат. — З гри поки що не виходимо. Бери свою «шістку» — й гаття. Адресу знаєш?
— Угу, — сказав я і кинув трубку.
Малевич мешкав у бетоновому котеджі, біля котрого стирчало декілька жалюгідних деревцят. Далеко в полі видно було міське звалище, а за дорогою — озеро якоїсь олив'яної барви. Дружина зустріла нас на ґанку. Певне, вона не спала всеньку ніч, бо на виду аж зчорніла.
— То вони вам пояснили мету цього наїзду? — обернувсь до неї Мурат, коли ми зайшли досередини.
— Ні, — обізвалася вона. Голос її був хрипкий. — Ні, — повторила вона, й на мить лице її скривилося, як у дитини. Але вона тут же опанувала себе — В мене ніхто нічого не питав. Ні дозволу, ані…
— Вас не ознайомили з постановою про обшук?! — здивувась я.
Вона покрутила головою.
— Жодних паперів. Вони впали як сніг на голову… й зразу ж стали галасувать, що мій чоловік — бандит, що він переховує наркотики… а тоді… тоді…
В горлі їй здавило.
— А тоді вони звістили, що пан Малевич мертвий?
Вона справилася з собою й кивнула. Все-таки це була мужня жінка.
— …І ввесь час кричали. — сказала вона, дивлячись перед себе. — Да мы тебя как посадим, да ты у нас как посидишь до вечера… ты тогда, курочка, по-другому петь будешь! Твой муж занимался грязными делишками…вам, кооперативщикам, дали свободу, а мы бы вас, подонков… — Вона замовкла. — Їх четверо було… чи п'ятеро… здається, четверо: два міліціонери, наш дільничний… і… і якийсь у цивільному…
— У цивільному?
— Ну… ну в цивільному! — Вона подивилась на мене своїми очима, в котрих чаївся біль. — Такий… років за п'ятдесят, з жорстким обличчям… командував тут усе… Оце відкрийте… а тут треба перемацати…
— Тааак… — протягнув Мурат, професійно роззираючись по кімнаті. — Виходить, у цивільному… А на словах — шукали наркотики! Ну, а копію протоколу вам, звісно ж, не зоставили… І, до речі, понятих запросили?
— Були… були, двоє. Сусіди… А протоколу ніхто й не складав. Я вимагала, але… — вона посміхнулася якось жалюгідно. — …Ну, там… ну, так вийшло… коли я стала протестувать, то мене прикували… до батареї…
Ми перезирнулися.
— Даруйте, — сказав Мурат, змірявши її поглядом, — вас… прикували до батареї наручниками?..
— Атож… — промовила вона. — А що… А… ну, вже ж… — Голос її став заламуватися. Вона хутко підійшла до фотеля й сіла, обхопивши голову руками. Мурат налив у шклянку води й подав їй.
Я пройшов по кімнаті, пильно роззираючись доокруж.
— Не думаю, щоб тут шукали наркотики, — озвавсь Мурат.
