– Ближче сюди! – запищав він.
Селяни зробили два кроки і знов зупинилися.
– Ближче сюди! – знов запищав суддя і почервонів на лиці.
Селяни знов рушили несміло наперед, аж возний узяв їх за плечі і, попихаючи, поставив перед судейським столом.
– Чого вам треба? – запищав до них Страхоцький.
Селяни поклонилися.
– Та проше ласки найяснішого трибуналу, нічого!
– Як то нічого? Адже маєте нині термін!
– Так, так.
– За образу честі, – докинув практикант.
– Ага, за образу честі, – мовив суддя.
– Та то проше найяснішого трибуналу – яка то образа була? Він мене назвав злодієм, я його назвав злодієм, – ну, то вирівнялося. Він мені, вибачайте, матір спаплюжив, я йому спаплюжив матір, ну, то жадній кривди нема!
– А за що ж ти його заскаржив?
– Та бо, прошу пана, він мене назвав соціялістом, а я того не міг стерпіти.
– То така тяжка образа?
– А так. Скавзував мене на ціле село.
– А що ж тото значить?
– Та то ніби, що я десь церков обікрав.
– Та не брешіть-бо, куме! – перервав йому другий селянин. – То лиш вам так наговорили! То зовсім так не значить.
– А що ж то значить? – запитав суддя.
– Та то, прошу пана, значить, як хто в великий піст скоромне їсть.
Прокуратор, Євгеній і практикант засміялися. Суддя Страхоцький дуже не любив сміху. Йому все здавалося, що то з нього сміються, тож, зирнувши гнівно по присутніх, піднесеним голосом запищав до селян:
