іще раз зирнув на чорну даму, і йому пригадалася вона у вчорашнім пом’ятім і злежанім шлюбнім строї, і її напівбожевільні слова, і признання, що любила його, і її розпущене волосся, цинічні слова її мужа – і, не тямлячи сам себе, не застановляючись, що і пощо, він хопив капелюх, замкнув за собою покій і вибіг надвір.
XXVI
Він біг звісною дорогою, навіть в думці собі не покладаючи, щоб вона й сим разом могла щезнути, як колись-то. І справді, вона сиділа на лавочці, все вдивлена в його вікно, немов ждала його. Коли наблизився, вона не здивувалася і не збентежилась, немов ждала його. Коли тремтячим голосом поздоровив її, вона мовчки подала йому руку, обтягнену чорною нитяною рукавичкою. Він стиснув сю руку – не мав відваги піднести її до уст. Потім станув перед нею і мовчки дивився на неї.
– Прошу, сядьте коло мене, – промовила вона.
Він сів.
– Так от як ми зустрічаємось! – промовив ледве чутно.
– Як вам поводилося?
– Хорий був.
– Що ж вам було?
– Вас не міг забути.
Вона зупинилася на ньому довгим поглядом.
– Невже се так дуже боліло вас?
Усе наболіле прорвалося в його душі.
– Пані, я тисячу разів на день проклинав і благословив вас. Я блукав мов безумний, шукаючи вас. Я пересилював себе, а проте не міг вирвати вас із своєї душі. Я доходив до того, що починав вірити в чари, в уроки, які ви мусили кинути на мене. Я осуджував вас у душі як злочинницю, що зруйнувала моє життя, змарнувала найкращий скарб мойого чуття, – а рівночасно кланявся вам як найвищій святощі мойого життя.
– Ваші благословенства лишилися при вас, – мовила сумовито Регіна, – а ваші прокляття досягли мене.
У Євгенія похололо на серці при тих словах.
– Мої благословенства! Пані, звістку про ваше замужжя я тяжко відхорував. Та й потім – кілько разів я нарікав на долю, що дала мені видужати з тої хороби! Кілько разів моя рука простягалася до револьвера, щоб одним вистрілом зробити кінець усьому тому. Я опинився мов моряк серед моря без компаса. У мене не стало мети життя, не стало тої остроги, що додає енергії.
– А таки ви знайшли собі мету, викресали в душі енергію, – перебила вона йому спокійно, але рішучо.
– Життя бере своє. Чоловік втягнеться в ту роботу, а потреба, мов погонич з батогом, підгонює. Се так. Але ж се невольницьке, під’яремне життя! Се не людське життя! Чи таке-то було б наше життя, якби ми були разом! Якби кожда трудність подвоювала наші сили, кожда супротивна хвиля зближувала нас, якби мені під час праці не капала кров із серця!
