Мотьо Парнас був властитель заїзду, у якого Євгеній наняв був шопу, де мало відбутися віче.
L
Другого дня пополудні до Євгенія прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столі п’ятку, мовив якось несміло:
– Перепрошаю пана меценаса...
– А вам що, пане Парнас?
– Звертаю пану завдаток.
– Завдаток?..
– Ну, адже пан меценас дали мені завдаток на винайм...
– Ну, так що ж з того?
– Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.
– А то чому? Чи вам ціна занизька?
– Е, що ціна! Чи я з паном меценасом торгувався за ціну? Що пан дали, то я взяв.
– Ну, так чого ж не стало?
– Знають пан... боюся... знають пан, то деревляна шопа... там буде багато народу... з люльками, цигарами... не дай Боже нещастя...
– Але ж, пане Парнас! З люлькою ані з цигаром нікого не пустимо.
– А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда... Ану ж завалиться...
Євгеній зареготався.
– Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?
– Бодай пан здорові жартували! Ну, ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бігме, не можу винаняти!
– Не можете? Чому?
– Що я пану буду говорити, – мовив жид, моргнувши хитро. – Пан і без того знають.
– Староста заказав?
– Я того не говорю.
– Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?
– Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені
