– Але зможете, зможете! Чому ні? Се ж від вас одного залежить.
– Що ж се таке?
– Але обіцяйте наперед!
– Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки застарий.
– А то упертий русин! – мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. – Ніяким способом його не підійдеш. Ну, що діяти, треба говорити просто з моста. Так ось слухайте, пане меценасе, про що я хотів просити вас. Зробіть се для мене, спеціально для мене: відложіть се своє віче на пізніше, ну, так на весну або на петрівку.
– Не можу, пане старосто! – рішучо мовив Євгеній.
– Чому не можете?
– Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.
– Думаєте про реформу каси?
– Між іншим і про се.
– А якби я власне задля сього заборонив се віче?
– Задля сього?
– Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.
– Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власті покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.
– Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.
– Чи се формальна заборона? – запитав Євгеній встаючи.
Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився і, схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінці переміг себе.
– Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.
– Моє поважання!
Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей папір, мовив остро:
– Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!
