клацнувши, змінилося. «Саме тоді я перестала бути такою, якою була досі», – гостро відчула вона.
Аомаме тоді вирішила, що того чоловіка треба покарати. Будьяким способом дати відчути, що таке кінець світу. Якщо цього не зробити, то він, напевне, повторить те саме з кимось іншим.
Вона довго й ретельно виробляла свій план. Вона знала, як можна довести до смерті людину, якщо вколоти гострою голкою певне місце ззаду на шиї. Звісно, таке вміла робити тільки вона. Для цього потрібно було відточити відчуття так, щоб за мить віднайти таке делікатне місце й роздобути відповідний інструмент для дії. Такий інструмент знайшовся – вона не пошкодувала часу, щоб виготовити спеціальну тонку мініатюрну плішню. Її кінець загострила. Як холодне слово безпощадності. Різними способами наполегливо тренувалася. І коли зрозуміла, що цього досить, перейшла до здійснення свого плану. Без вагань, спокійно й точно, спустила на того чоловіка царство небесне. Після того навіть молитву проказала. Її слова лилися з рота майже машинально.
Небесний отче, хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.
Після того вона стала періодично шалено прагнути чоловічого тіла.
Розділ 14
(про Тенґо)
Речі, яких майже ніхто з читачів досі не бачив
Комацу й Тенґо, як завжди, зустрілися в кав'ярні поблизу станції Сіндзюку. Там кава не була дешевою, але вони могли сісти поруч і вести розмову, не побоюючись, що їх хтось підслухає. Повітря в ній було порівняно чистим, а з динаміка лилася спокійна, тиха музика. Як і раніше, Комацу спізнився на двадцять хвилин. Як правило, Комацу не приходив на домовлений час, а Тенґо ніколи не запізнювався. На Комацу поверх синьої теніски був звичний твідовий піджак, у руках шкіряний портфель з документами.
– Вибач, що змусив тебе чекати, – сказав Комацу, але, здається, не почувався особливо винним. Був начебто у кращому настрої, ніж завжди, й на його губах бринів легкий усміх, схожий на місяцьмолодик удосвіта.
Нічого не відповівши, Тенґо кивнув.
– Вибач, що я тебе квапив. Напевне, стомився? – сідаючи навпроти, сказав Комацу.
– Не хочу перебільшувати, але впродовж десяти днів я не знав, живу я чи помер, – відповів Тенґо.
– Але гарно все зробив. Успішно добув дозвіл від опікуна Фукаері й повністю переробив її оповідання. Молодчина! Для такого, як ти, відлюдника це справді велике досягнення. Поновому на все подивився, еге ж?
Тенґо пропустив похвалу повз вуха.
– Ви прочитали мій довгий звіт про обставини життя Фукаері?
– Авжеж, прочитав. Уважно. Так би мовити, досить складна історія. Зовсім як частина великого романуепопеї. Та я не думав, що Ебісуносенсей – опікун Фукаері. Світ справді маленький. То сенсей про мене нічого не питав?
– Про вас?
– Так, про мене.
– Особливо нічого.
– Дивно, – сказав Комацу. – Адже ми з ним колись співпрацювали. Я навіть приходив у дослідницьку університетську лабораторію, щоб забрати рукопис. Тоді я був ще молодим редактором.
– Може, забув, якщо це було так давно. Бо запитував мене, що це за людина Комацусан.
– Ну, добре, – сказав Комацу з невдоволеним виразом обличчя. – Та ні, це неможливо. Сенсей нічого не забуває. Має неймовірну добру пам'ять, і, крім того, ми з ним тоді багато про що переговорили. Та нехай буде так, байдуже. Такого легко в руки не візьмеш. Судячи з твого звіту, обставини навколо Фукаерітян начебто досить заплутані.
– І не просто заплутані. Ми тримаємо в руках буквально міну. З багатьох поглядів Фукаері незвична, а не просто гарненька сімнадцятирічна дівчина. У неї дислексія – не може нормально читати і як слід писати. Наче зазнала якоїсь травми і частково втратила пам'ять. Виросла в комуні, до школи майже не ходить. Її батько – лідер ліворадикальної організації, безпосередньо причетний до збройної сутички «Акебоно». А до того, як її взяв до себе Ебісуносенсей, був відомим фахівцем з культурної антропології. Якщо мова зайде про оповідання
