Господиня спокійно дивилася на Аомаме. На її губах спливла задоволена усмішка.

– Можливо, – сказала вона. – Та навіть якби так сталося, то не було б такої спільності, як от зараз з вами. Ви – це ви. І ніхто інший. Я вам дуже вдячна. Настільки, що словами не можу висловити.

Нагнувшись уперед, господиня поклала свою долоню зверху на руку Аомаме. І так тримала її секунд десять. Потім руку прибрала й з удоволеним виразом обличчя відхилилася назад. Метелик, пурхаючи в повітрі, сів на плече її синьої робочої сорочки. Маленький білий, з кількома гербами на крильцях. Зовсім не знаючи страху, він там і задрімав.

– Напевне, ви ще ніколи не бачили такого метелика, – сказала господиня, озирнувшись на власне плече. У її голосі злегка вчувалася гордість за себе. – Навіть на Окінаві його нелегко знайти. Він бере поживу тільки з особливих квітів, які цвітуть у тамтешніх горах. Для догляду за таким метеликом довелося привезти сюди й вирощувати ці квіти. А це забрало багато часу й праці. І, звісно, грошей.

– Видно, цей метелик сильно до вас прихилився, правда?

Господиня всміхнулася.

– Він уважає мене своєю подругою.

– А хіба з метеликом можна подружитися?

– Щоб з ним подружитися, треба стати частиною природи. Перестати ворушитись, як людина, й переконати себе, що ти сама – дерево, трава або квітка. Якщо через певний час метелик розслабиться, то само собою подружиться.

– Метеликам дають імена? – поцікавилася Аомаме. – Як собакам і котам.

Господиня легенько похитала головою.

– Метеликам імен не дають. Їх розрізняють за візерунком крилець і формою. Навіть якби їм давали імена, вони все одно швидко вмирають. Вони – безіменні, короткочасні друзі. Я приходжу сюди щодня, щоб, зустрівшись, привітатися й поговорити про се, про те. Та коли минає певний час, вони мовчки кудись зникають. Думаю, що, напевне, помирають, але не знаходжу їхніх трупів, хоч би скільки шукала. Зникають безслідно, немов проковтнуті повітрям. Метелики – найефемерніші привабливі істоти. Хтознаде народжуються, тихо живуть, вимагаючи дуже мало, й потім непомітно кудись зникають. Може, в іншому, ніж наш, світі.

У теплому й вологому повітрі оранжереї плив густий рослинний запах. Численні метелики то тут, то там з'являлись і зникали, ніби миттєві розділові знаки, що розмежовували нескінченний потік свідомості. Щоразу, заходячи в цю оранжерею, Аомаме ніби втрачала відчуття часу.

Зайшов Тамару з металевою тацею, на якій стояв красивий порцеляновий чайничок з двома чашками такого ж кольору, лежали полотняні серветки й невеличка тарілочка з тістечками. Запах квіткового чаю перемішувався з ароматом навколишніх квітів.

– Дякую, Тамару. З рештою ми самі дамо собі раду, – сказала господиня.

Прилаштувавши тацю на стілець, Тамару вклонився і пішов безшумно з оранжереї. Як і перед тим, зробивши кілька па, відчинив і зачинив двері.

Господиня зняла кришку з чайничка, понюхала його аромат і, впевнившись, що листочки розм'якли, поволі налила чаю в обидві чашки. Старанно – так, щоб його густота всюди була однаковою.

– Може, це й непотрібно, але чому б вам не поставити на вході ще одні двері з дротяною сіткою? – запитала Аомаме.

Підвівши голову, господиня глянула на гостю.

– Двері з дротяною сіткою?

– Так. Якщо поставити їх зсередини, то дверей буде двоє, тож не доведеться пильнувати, щоб метелики не вилетіли.

Тримаючи тарілочку в лівій руці, господиня піднесла чашку в правій руці до рота й поволі ковтнула квіткового чаю. Смакуючи його запахом, легенько кивнула. Потім повернула чашку на тарілочку, а її поставила на тацю. Легенько приклавши серветку до губів, поклала її