текст оживав або псувався.
Враження від того самого тексту на екрані й на папері ледьледь різнилося. Ставлення до слова, написаного олівцем, і слова, надрукованого на папері, також було різним. Доводилося його перевіряти під двома кутами зору. Увімкнувши машинку, Тенґо переносив на екран одну за одною правки, написані олівцем на папері. І оновлений оригінал тепер перечитував на екрані. «Непогано», – думав він. Відповідні частини тексту набирали належної ваги, у ньому з'явився природний ритм.
Сидячи на стільці, Тенґо потягнувся всім тілом, звів погляд на стелю й сильно видихнув. Ясна річ, на цьому робота не скінчилася. Якщо через кілька днів перечитати текст, то, напевне, знайдуться місця, що потребуватимуть доопрацювання. Однак наразі цього досить. Він досяг крайньої межі зосередженості. Потрібен і певний час, щоб охолонути. Стрілки годинника наближалися до п'ятої, навколо почало темніти. Завтра він переробить наступний уривок. Перероблення лише кількох сторінок першого уривка забрало майже цілий день. Більше, ніж він сподівався. Та коли рейки прокладено й з'явився ритм, робота, мабуть, піде жвавіше. Бо найважче й найзабарніше в роботі – початок. Якщо тільки його подолати, то пізніше…
Потім Тенґо уявив собі обличчя Фукаері й подумав, що вона відчуватиме, коли читатиме перероблений текст. Але не здогадався. Бо про таку людину, як вона, практично нічого не знав. Хіба лише те, що їй сімнадцять років, що вона учениця третього класу середньої школи вищого ступеня і не цікавиться вступними іспитами до університету, подивному розмовляє, любить біле вино й посвоєму гарним личком може порушити душевний спокій людини.
А проте він у душі відчув, що загалом починає точно розуміти світ, який Фукаері намагається описати (або зафіксувати) в оповіданні «Повітряна личинка». Картина, яку вона спробувала змалювати, користуючись особливим, обмеженим набором слів, завдяки його дбайливому й старанному опрацюванню засвітилася яскравіше й виразніше. Оповідь у творі потекла одним потоком. Це Тенґо бачив. У всьому він покращив і підсилив його із суто технічного боку, але закінчив так природно, наче від самого початку писав його власною рукою. І після того оповідання «Повітряна личинка» міцно стало на ноги.
Тенґо надзвичайно радів з цього. Через тривале зосередження на переписуванні твору він почувався виснаженим, та, попри це, настрій його поліпшився. Навіть вимкнувши друкарську машинку й відійшовши від стола, він ще довго не міг позбутися бажання і далі ще досконаліше переробляти оповідання. Щиро тішився наслідками своєї роботи. Якщо все складеться добре, то, можливо, Фукаері в них не розчарується. Хоча й не уявляв собі добре, як вона радітиме чи розчарується. Навіть не мав уявлення, як усміхатиметься або ледьледь нахмуриться. Її обличчя не мало виразу. Тенґо не знав причини. Тому, що взагалі нічого не почувала, чи тому, що її почуття ніяк не пов'язані з виразом обличчя? «Справді, дивна дівчина», – знову подумав він.
Головним персонажем «Повітряної личинки», можливо, була сама Фукаері з минулого часу.
Їй десять років, вона жила в особливій гірській комуні (або в подібній громаді) й доглядала сліпу козу. Таку роботу їй доручили. Усім дітям щось доручали. Коза старіла, але для комуни мала особливе значення, а тому потребувала старанного нагляду, щоб ні від чого не постраждала. Її не можна було спускати з ока. Так дівчинці наказали. Та якось вона не догледіла її – і коза вмерла. За це дівчинку покарали – зачинили у старий льох з мертвою козою. На цілих десять діб її відлучили від людей і не дозволяли виходити надвір. Не дозволяли ні з ким говорити.
Коза стала каналом, яким
Тенґо вразило те, як докладно й конкретно вона описала звички й поведінку сліпої кози. Такі подробиці надзвичайно оживили твір. Вона справді доглядала козу? Справді жила в гірській комуні, яку описала? Тенґо сподівався, що, можливо, це правда. Якщо припустити, що Фукаері зовсім не мала такого досвіду, то це означає, що як оповідач вона наділена рідкісним талантом.
Він подумав, що під час наступної зустрічі, яка мала відбутися в неділю, запитає її про козу та комуну. Безперечно, не знав, Фукаері відповість на його запитання чи ні. Згадавши попередню розмову з нею, Тенґо сподівався, що вона відповість на таке запитання, на яке, на її думку, може відповісти. Запитанням, на яке вона не хоче або не збирається відповідати, просто знехтує. Наче не почула його. Так само, як Комацу. В цьому вони схожі між собою. Тенґо – не такий. На будьяке запитання дає якусь чесну відповідь. Це в нього від народження.
О пів на шосту зателефонувала заміжня подруга.
– Що робив сьогодні? – запитала вона.
– Цілісінький день писав оповідання, – сказав Тенґо. Напівправду, напівбрехню. Бо писав не своє оповідання. Але пояснювати докладно вважав за непотрібне.
– Робота просунулася успішно?
– Так собі.
– За сьогодні вибач. Гадаю, наступного тижня зможемо побачитися.
– Чекаю з радістю, – сказав він.
– Я також, – сказала вона.
