— Я радіо слухаю, — від себе додав Льоша.
— Я би на твоєму місці не довіряв його музичним смакам, — сказав я Льоліку. — Потрібно слухати музику, яку любиш.
— Та ладно, Германе, — не погодився Болік. — Треба довіряти один одному. Правда, Льоша?
— Угу, — невпевнено відповів Льолік.
— Добре, — сказав я, — мені все одно. Слухайте, що хочете.
— Ти, Германе, занадто недовірливий, — додав Болік. — Не довіряєш партнерам. Так не можна. Але все одно — на нас ти завжди можеш покластися. Куди ми хоч їдемо?
— Додому, — відповів я. — Довірся мені.
Краще дістатись туди раніше, подумав. Тим більш, ніхто не знає, наскільки ми там застрягнемо.
Боря підсовував мені диски Паркера. Я слухняно ставив їх один за одним. Паркер рвав повітря своїм альтом.
Його саксофон вибухав, ніби хімічна зброя, винищуючи ворожі війська. Паркер дихав через мундштук, видмухував золоте полум'я праведного гніву, його чорні пальці залізали до роз'ятрених ран повітря, витягуючи звідти мідні монети й сушені плоди. Прослухані диски я кидав до свого потріпаного шкіряного рюкзака. За годину ми в'їхали до найближчого містечка. Минули центр, вискочили на міст і втрапили до автотранспортної пригоди.
Посеред мосту стояла вантажівка, намертво перекриваючи рух в обох напрямках. Машини в'їжджали на міст і потрапляли до вміло влаштованої пастки — вперед проїхати було неможливо, назад теж, водії клаксонили, ті, хто був ближче, виходили з машин і йшли дивитись, що там сталось. Був це старий птаховоз, обліплений пір'ям та листям і доверху завантажений клітками з курми. Їх було сотні — цих кліток, у яких товклись, б'ючи крилами та дзьобами, великі неповороткі птахи. Схоже, водій в'їхав у залізну огорожу, що відділяла хідники, птаховоз розвернуло і забарикадувало ним проїзд. Верхні клітки розсипались асфальтом, і тепер здивовані кури тусували довкола птаховоза, застрибували на капоти машин, стояли на поручнях мосту і висиджували яйця під колесами фур.
Водій птаховоза з місця пригоди відразу втік. До того ж із ключами. Довкола вантажівки крутились два сержанти, не знаючи, що їм робити. Вони з ненавистю розганяли курей, допитуючись у свідків хоча б щось про водія. Свідчення були суперечливими. Хтось стверджував, ніби він зістрибнув з моста у воду, хтось бачив, ніби підсів до когось у фуру, а хтось пошепки переконував, що вантажівка рухалась узагалі без водія. Сержанти в розпачі розводили руками й намагалися зв'язатися по рації зі штабом.
— Ну, це надовго, — сказав Льоша, переговоривши з сержантами і повернувшись до машини. — Вони хочуть десь тягач знайти. Тільки сьогодні вихідний, хуя вони знайдуть.
За нами вже утворилась черга, машин ставало все більше.
— Може, об'їдемо? — запропонував я.
— Як? — незадоволено відповів Льоша. — Тепер не виїдеш. Треба було вдома сидіти.
Раптом на капот до нас застрибнула важка відгодована курка. Насторожено зробила кілька кроків, завмерла.
— Вісник смерті, — сказав про птаха Болік. — Цікаво, тут десь є магазини з холодильниками?
— Хочеш купити холодильник? — запитав його брат.
— Хочу холодної води, — пояснив Болік.
Льоша засигналив, птах перелякано залопотів крилами й, перелетівши через поручні, шугнув у безвість. Можливо, так і потрібно вчити їх літати.
— Ладно, — не витримав я, — ви повертайтесь, а я піду.
— Куди ти підеш? — не зрозумів Льолік. — Сиди. Зараз тягач відтягне цю штуку, розвернемось і поїдемо додому. — їдьте самі. Я пройду пішки, а там чимось доїду.
— Чекай, — занепокоївся Льолік, — нічим ти не доїдеш.
— Доїду, — сказав я. — Завтра повернусь. Обережно на трасі.
