нас і побіг до машини. Пси бігли слідом, підібгавши рвані хвости. Відчинив задні дверцята, застрибнув досередини. Був у своєму костюмі й зеленій, доволі пом'ятій сорочці.
— Боря, — сказав Льолік, — шо за хуй?
— Блядь, Льоша, — відповів на це Болік, — нічого мені не кажи.
Привітавшись і зі мною теж, Болік дістав із кишені піджака кілька дисків.
— Що це? — запитав я.
— Я музики нам записав, — пояснив Болік. — Щоб по дорозі слухати.
— Та в мене свій плеєр є, — відповів я.
— Нічого, ми з Льошею послухаємо.
Льоша у відповідь скривився.
— Льолік, — засміявся я. — За тебе що, брат вирішує, яку музику слухати?
— Нічого він не вирішує, — ображено відповів Льолік.
— Що хоч за музика? — поцікавився я.
— Паркер.
— І все?
— Так. Десять дисків Паркера. Більш нічого цікавого я не знайшов, — пояснив Болік.
— Мудак, — сказав на це Льолік, і ми поїхали.
Від музики фольксваген здригався, мов консервна бляшанка, по якій били дерев'яною палицею. Боря, сидячи позаду, послабив вузол краватки й напружено розглядав спальні райони. Минувши тракторний і проїхавши базарчик, ми врешті вирвалися за окружну. Виїхавши за місто, рушили в південно-східному напрямку. На КПП стояли даішники. Один з них ліниво подивився в наш бік і, не побачивши нічого цікавого, відвернувся до своїх. Я спробував подивитись на нас його очима. Чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого. Навіть штрафувати не хочеться.
Зелені пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий і вітряний, птахи перелітали з одного поля на інше, пірнаючи галасливими зграями в повітряні потоки.
Попереду, на обрії, сяяли білі багатоповерхівки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м'яч.
— Заправитись потрібно, — сказав Льолік.
— Скоро буде заправка, — відповів я.
— І випити чого-небудь, — подав голос Болік.
— Антифризу, — запропонував йому брат.
На заправці ми з Борею пішли до магазину взяти кави.
Доки Льолік заправлявся, вийшли на вулицю, де стояли кілька пластикових столиків. За металевою сіткою починалось кукурудзяне поле. Травнева зелень, липка й барвиста, западала в очі, роз'їдаючи сітківку. На стоянці тіснились кілька фур, водії, очевидно, відсипались. Боря підійшов до крайнього столика, взяв пластиковий стілець, протер його серветкою, обережно сів. Я теж сів. Незабаром підійшов Льолік.
— Нормально, — сказав, — можемо їхати. Скільки нам ще?
— Кілометрів двісті, — відповів я. — За пару годин доїдемо.
— Що слухаєш? — запитав Льолік, показуючи на плеєр, який я поклав на стіл.
— Все підряд, — відповів я йому. — Чому собі такий не купиш?
— У мене в машині програвач.
— Ось і слухаєш, що тобі брат запише.
— Я йому нормальну музику пишу, — образився Болік.
