солодким гуркотом.

Ми навіть не чули власного дихання, дослухались лише до цього мокрого перестуку, котрий все не припинявся. Пройшовши коридором, опинились у просторому приміщенні.

Попід стіною тяглись полиці зі старими книгами, стіни напроти завішані були дитячими малюнками, на підвіконнях темніли горщики з висохлими квітами, посередині стояла розвалена канапа з порізаною в багатьох місцях обшивкою.

— Це ленінська кімната, — сказала Ольга й діловито підійшла до полиць із книгами. Довго там копалась, проте нічого цікавого не знайшла.

— Звідки ти знаєш?

— Я працювала в цьому таборі кілька років, — пояснила Ольга. — Ми тут проводили збори і засідання. Бібліотекою, пам'ятаю, ніхто не користувався. Послухай, — обернулась вона до мене, — потрібно щось придумати з одягом.

Я зовсім мокра. Якщо я розвішу свої речі, ти це нормально сприймеш?

— Я можу взагалі вийти. Хоча краще залишитись, звісно.

— Тоді не дивись на мене, добре?

— Ну а куди мені дивитись?

— Чорт, ну добре, дивись, — погодилась Ольга. — Але сприймай це нормально.

Вона стягла майку, кинула її на підвіконня. Поруч повісила джинси. На них поклала окуляри. Залишилась у помаранчевій білизні й кидала на мене незадоволені погляди.

— Гаразд, — сказала, — я розумію, що все це збоку може здатись дивним, але ти теж можеш повісити свій одяг. Все одно треба пересидіти дощ.

— Тут є охорона? — запитав я.

— В принципі, є, — відповіла вона. — Але що тут охороняти по такій погоді? Вони в місті, мабуть. Так що не бійся.

— Я і не боюсь.

Проте роздягатись я не став. Хто її знає, чи сприйме вона це нормально. Я завалився на канапу, котра зі скрипом піді мною розклалась, і лежав у сутінках, ловлячи злагоджену роботу дощу, схожу на шум старих корабельних двигунів.

Ольга покрутилась кімнатою, порозглядала малюнки, витягла звідкись пачку піонерських журналів і лягла поруч зі мною. В темряві, згущеній і перемішаній вологим повітрям, читати було важко, Ольга лише розглядала яскраві картинки. Я повернувся до неї і теж почав розглядати. Ольга, завваживши це, затримувалась на кожній сторінці, щоби я міг як слід усе роздивитись.

— Коли я тут працювала, — сказала вона, — ми читали ці журнали вголос. Перед сном.

— Чому ти більше не працюєш із дітьми?

— Та так, якось не склалось. Мені не подобались піонери. В них стільки гівна було.

— Серйозно?

— Угу. Хоча це, мабуть, непедагогічно так говорити.

— Мабуть.

— А ти в дитинстві був у таборах? — запитала раптом Ольга. — Я про піонерські, — додала.

— Ні, я погано адаптувався в колективах, мене за це вчителі ніколи не любили.

— Тоді тобі це буде нецікаво, — сказала Ольга і кинула журнали на підлогу.

— Мені цікаво. Справді. Я, скажімо, часто згадую уроки німецької. Це взагалі якась така дивна штука була в радянській педагогіці — вивчати німецьку. Був у цьому якийсь нездоровий антифашистський пафос. І ось десь у четвертому-п'ятому класах у нас були такі завдання: нам роздавали поштові картки з видами різних міст, такі, пам'ятаєш, вони тоді продавались у всіх поштових відділеннях, цілими наборами?

— Не пам'ятаю, — відповіла Ольга.

— Продавались. Скажімо, картки з видами міста Ворошиловграда. Тепер уже й міста такого немає, а я кілька років розповідав про нього німецькою мовою. Цікаво, правда?

— Дуже.