— Йди сюди, — наказав Гнат Юрович.
Я підійшов.
— Що це в тебе?
— Навушники, — відповів я, не розуміючи, що він хоче.
— Працюють, чи просто так носиш?
— Працюють.
— Давай так, — раптом по-хлопчачому загорівся Гнат Юрович. — Ти мені навушники, а я тобі допомагаю.
Я мовчки скинув навушники, дістав плеєр і віддав старому. Той зважив його на долоні й подивився на мене.
— Що з тобою таке, внучку? — спитався. — Чому так легко віддаєш те, що належить тобі?
— Ви ж попросили, — не зрозумів я.
— А якщо я попрошу тебе відсмоктати, що ти робитимеш? — зацікавлено запитав Гнат Юрович.
Я не знав, що відповісти. Старий мене просто добивав.
— Тримай, — простягнув він мені плеєр. — Потрібно захищати те, що належить тобі по праву. А то так і будеш ходити — без навушників, без бізнесу і партійного стажу.
Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів я, намагаючись не дивитись на Ольгу.
— Ну, тоді пішли, — втомлено мовив Гнат Юрович, — документи у мене в палаті. Будемо рятувати твій чортів бізнес.
8
Дощ зливався з сутінками, і потоки води грубими нитками запліталися в повітря. Ми ніби їхали річищем, на яке раптом спала темінь. І всередині цієї густої ріки рухались тіні й промені, невидимі мешканці підіймались із мулу і підходили до нас зовсім близько, розглядаючи нас, мов затонулих рибалок. Дощ був теплий, як річкова вода в гирлі. Скутер змивало хвилями, і кілька разів ми ледь не з'їхали з дороги. Ольга зупинилась і розпачливо озиралась.
Потрібно перечекати, крикнула вона, струмені дощу відразу ж залили її обличчя, так що я майже нічого не розчув, проте зрозумів, що саме вона мала на увазі — потрібно десь зупинитись, оскільки ні вперед ні назад рухатись було неможливо. Де? — крикнув я у відповідь. Вона замислилась, тут поруч дорога звертає, можемо спробувати, крикнула, і ми рушили далі, розганяючи хвилі й відлякуючи річкових привидів. Час від часу скутер сильно вгрузав у дощ і зупинявся, Ольга в своїх сонцезахисних окулярах дороги майже не бачила, тож рухались ми наосліп. Втім, звернула в потрібному місці, і ми викотились на лісову дорогу.
Вузька, заросла травою асфальтівка петляла між соснами, ми заглиблювались щоразу далі, трава намотувалась на колеса і заважала рухатись, проте Ольга знала, куди їхала, тож впевнено оминала кущі й глибокі ями, і незабаром ми опинились перед темною брамою.
Я зіскочив і взявся відчиняти ворота. Розмотав дріт, відтягнув залізну завісу, і Ольга заштовхала скутера на подвір'я. Дощ заливав усе довкола, й вода стояла по кісточки. Був це, очевидно, колишній піонерський табір, віддалік виднілися старі металеві будинки, на які опадали дощові потоки. Праворуч знаходився майданчик із якимось облізлим піонерським монументом, за ним високо стояли сосни, а над соснами висів дощ. Ми підкотили скутер до будинку, приставили до стіни. Ольга, схоже, була тут не вперше, швидко перебігла під сусідній, більший за інші, будинок, пройшла попід вікнами, завернула за ріг. Там був ще один вхід, зарослий мокрими квітами, за якими дверей майже не було видно. Схилилась над замком, щось там покрутила, двері раптом відчинились, і ми заскочили досередини, мовби потрапивши до жерстяної коробки з-під печива, по якій молотили палицями веселі діти. Дощ глухо бився об залізні стіни будиночка, струшуючи ним і наповнюючи його
