викладену копу кольору промислової міді, що червоно відсвічувала в сонячному промінні. У вухах їй тьмяніли великі камені смарагдового кольору, такі використовують у мозаїках на автостанціях.

Намиста на шиї не мала, проте сама шия склалась у неї в кілька щедрих складок, між якими ховався краплями бурштину гіркий жіночий піт. Мала на собі строкатий сарафан ще радянського покрою, із тропічними квітами й травами, густо розкиданими в районі печінки. На ногах у неї так само були капці. Виглядала більш жвавою й прискіпливою, весь час нервово поводила крутими плечима, від чого сарафан напинався в одних місцях і опадав в інших, наче вітрило при змінному вітрі. На мене тітки подивились синхронно й неприязно. Я привітався з усіма, запитально глянувши на Ольгу. Знайомтеся, сказала Ольга, і жінки по черзі, ні їм неохоче, назвались. Попелясту звали Анджела Петровна, голос у неї був важкий і лінивий, а погляд — запеклий і замулений. Інша, кольору промислової міді, говорила нервово й нерозбірливо, ніби маючи повне горло річкового каміння, дослівно назвалась так — Бгалинда Бгедоробна, значити це мало, вочевидь, Галина Федорівна абощо, але про себе я її назвав Брунгільда Петровна, і називати її якось інакше моя свідомість навідріз відмовлялась. Чому, зрештою, Петровна, а не Федорівна? Мабуть, тому, що були вони між собою чимось невимовно подібні, мов дві рідні сестри від різних мам — обидвоє були жінками з досвідом, і досвідом цим, схоже, ні з ким ділитися не збирались.

— Ось і добре, — вдавано потішилась моїй появі Ольга. — А то ми зачекались.

— Я попутками, — пояснив я присутнім.

Тітки дивились на мене холодно й незворушно. Анджела Петровна хижо крутила в руках олівець, Брунгільда Петровна важко, наче кобра, надимала складки на шиї.

Ольга коротко переповіла мені суть проблеми. Проблема, наскільки я зрозумів, полягала в тому, що Анджела Петровна з Брунгільдою Петровною свого часу не вийшли на пенсію. Ніби дві плакальниці, вісниці смерті, принесли вони погані новини, віщуючи в подальшому зростання відсотків по кредитах та підвищення всіх можливих комунальних тарифів. Я спробував швидко вникнути в головне. Проте вдавалось мені це нелегко, Анджела Петровна з Брунгільцою Петровною діяли на мене гнітюче, вганяючи душу мою в тугу й депресію. З усього ними висловленого я зрозумів, що делеговані вони були від податкової, але також і від пенсійного фонду, а ще й від санепідемстанції, і від спілки ветеранів також, крім того, від незалежної профспілки малих підприємців і, наостанок, від житлового фонду, і виходило, що по всіх пунктах у нас проблеми, що моє нещасливе приватне підприємство давно й безнадійно заборгувало цій країні, і що краще за все буде, якщо я просто повішусь, ліквідувавши перед тим бізнес, а всі свої нехитрі статки перерахувавши бойовим пенсіонерам. Говорила переважно Анджела Петровна, ліниво обліплюючи мене плутаними бухгалтерськими термінами, Брунгільда ж Петровна нервово катала піднебінням кольорові камінці своєї дикції, час від часу кидаючи в розмову якісь словесні покручі, на зразок «бенсіонери», або «бсанбстан», або взагалі незбагненне «бтериторіальне самоублядування», тож я й не знав, до чого вона хилить. Ольга довгий час намагалась їм щось пояснити, витягала зі столу якісь папери, пояснювала, що не все так погано, що з документами у нас все гаразд і що жодних законних підстав для мого відходу зі світу живих поки що немає. Але Анджела Петровна з Брунгільдою Петровною лише ліниво відмахувались від її слів конторськими книгами й правили своє, нагадуючи якісь поправки до законів, читаючи витяги з постанов і звертаючи увагу на невідповідності в податкових деклараціях. І всі спроби Ольги збити цей натиск двох жагучих, осоловілих від спеки іспанок ні до чого не призводили — старі лише розпалювали себе власним лементом, демонструючи неабияке знання карного кодексу та бухгалтерського обліку.

В якийсь момент Ольга змовкла. Іспанки теж зачаїлись, кидаючи на неї жагучі пронизливі погляди. Мені здалося, що всі чекають на мою реакцію. Треба щось сказати, вирішив я, і сказав:

— Послухайте, — почав я якомога миролюбніше, від чого голос мій набув якоїсь не притаманної мені загалом хтивості. — Може б, ми вирішили все це якось полюбовно?

А? Ми ж усі тут дорослі люди. Хіба ні?

Попеляста вбивчо примружилась, кольору промислової міді стрілила в мене блискавками старечої далекозорості.

— Що ви маєте на увазі? — повільно, як викладач на іспиті, перепитала мене попеляста.

— Бга? — булькнула зі свого боку кольору промислової міді.