не засмагла шкіра, і одяг. Як це — незасмагла шкіра? Що він мав на увазі? Я раптом пригадав — вона мала чорну сукню, таких у місті більше ніхто не носив. Але у всіх нас — пацанів зі спального — обмирало серце, коли ми бачили її. Справді, вона носила цю сукню, таку чорну, що шкіра її видавалась блідою навіть на тлі білосніжного халата. Але що ми могли тоді бачити? Ось Коча бачив значно більше за нас, він бачив її всю, в одязі й без одягу, тож хто, як не він, міг розповісти про її засмагу. Я раптом чітко згадав вечірні сутінки, теплий пісок на хідниках, червоний від опалої шовковиці, і Кочу, який тягає за волосся двох заїжджих азербайджанців, б'є ними об паркани приватного сектора, десь за ремонтним заводом, поруч тягнеться безкінечна заводська огорожа, віддалік стоїмо ми, стоїмо і не втручаємось, оскільки Коча сам має розібратись із кривдниками. І Тамара щось різко й нервово кричить, намагаючись зупинити його. Кричить, що ніхто її не чіпав, і азербайджанці теж кричать, що вони нікого не чіпали, але Коча продовжує ламати ними паркани, і вона біжить звідти і зникає в темряві. І Коча кидається їй навздогін, а ми допомагаємо азербайджанцям підвестись і обмити рани горілкою, оскільки знаємо, що вони справді нікого не чіпали.

— Ага, — повернув мене до тями Коча, — ти розумієш, дружище, коли я її зустрів, їй було лише сімнадцять, але я тобі скажу — я такого навіть у борделях не бачив.

— У багатьох борделях ти був? — недовірливо перепитав я.

— Ну, Гєрич, — ображено сказав Коча, — я ж десантник. Всі баби наші були.

— Ясно.

— Я три роки за неї бився, — вів далі Коча. — її не можна було саму лишити, віриш?

— Вірю.

— Тоді вона вирішила втекти. Все одно батьки не дозволяли їй вийти за мене. Закони гір, дружище, закони гір.

— І що — втекла?

— Хуй там, — задоволено відповів Коча. — Я дізнався й сів у той самий потяг. І навіть у той самий вагон. Ми з нею тиждень тягались вокзалами, звідси і до Ростова.

Вона кілька разів намагалась зіскочити. Але я зупиняв.

Спали на вокзалах, пили шампанське у вагонах-ресторанах, бились до крові, віриш? — Коча згадав золоті деньки й ліниво розвалився на стільці, час від часу визираючи у вікно. — І вона повернулась. Такі справи. І залишилась зі мною. Але проблема була в батьках. Вони мене просто ненавиділи. Тоді ми сказали, що вона вагітна, розумієш?

І вони погодились.

— А вона справді була вагітна?

— Ні, що ти, — відповів Коча. — Я не хотів, щоби вона завагітніла.

— Що так?

— Боявся, що дитина буде не моя. Вона таке робила, дружище, о…

І Коча замріяно замовк. А потім продовжив:

— Ну, та все одно у нас нічого не вийшло. Приїхали її батьки, ну, на весілля, і залишились жити з нами. Так що нічого в нас не вийшло. Циганва, одним словом.

— Циганва? — не зрозумів я.

— Ага, циганва.

— До чого тут циганва?

— До того, — не став пояснювати Коча. — Вся справа в них, я ж бачу, дружище, що з тобою робиться. Я розумію, з чого ти дурієш.

— Ну все, все, — в'яло відбивався я.

— Я все бачу, Германе, я все бачу.

І побачивши щось за вікном, вийшов надвір.

Що вона такого могла робити, подумав я. Особливого?

Сонце заливало кімнату, ковдра була жорсткою й гарячою, як вуличний пісок, який просихає після дощу і твердне, відпускаючи вологу. Я лежав із заплющеними очима в порожній кімнаті, відчуваючи розмірене погойдування дерев у вечірньому парку, й бузкову пітьму, що налипала на мокре листя, і золоті відблиски в