почекати їх коло фонтана. Все, щасливо.

Сіла на скутер, напустила густого диму і зникла в нетрях — парку культури та відпочинку.

Але як я їх упізнаю, подумалось мені. Я вже десять хвилин сидів на цегляному бортику висохлого басейну, на дні якого також росла трава. Вона тут, здавалось, росла усюди. З іншого боку, крім мене, двох старшокласниць із таксами та цигана з портвейном, у парку нікого і не було.

Несподівано з-за рогу, розганяючи голубів і трублячи клаксоном у блакитне піднебесся, викотився бачений мною вчора чорний джип. Упізнаю, подумав я.

Машина зробила коло пошани навколо басейну і зупинилась просто проти мене. Задні дверцята відчинились, до мене вихилився голомозий чоловічок у легкій тенісці й білих штанях. Вчора його не було. Посміхнувся до мене всією своєю металокерамікою. З машини, втім, не вийшов.

— Германе Сергійовичу?

— Доброго дня! — відповів я, втім, також не встаючи з бортика.

— Давно чекаєте? — голомозий напівлежав на шкіряному сидінні, витягнувшись у мій бік і виказуючи в такий спосіб свою прихильність.

— Не дуже! — відповів я.

— Прошу вибачення, — чувакові лежалось, мабуть, незручно, проте вставати він уперто не хотів. Очевидно, це було таке міряння статусами, хто перший підійметься. — Ми ледве сюди заїхали.

— Та нічого, — відповів я, всідаючись зручніше.

— А я дивлюсь, ви чи не ви! — засміявся голомозий, зайорзався і, не втримавшись на слизькій шкірі, раптом з'їхав униз, під сидіння.

Я кинувся до нього. Але він спритно виповз нагору і, зайнявши зручну позицію, діловито простягнув мені руку.

Мені не лишалось нічого іншого, як залізти всередину і привітатись.

— Ніколай Ніколаіч, — назвався він, дістаючи звідкись із-під себе візитку, — для вас просто Ніколаіч.

Я дістав свою. На його було написано «помічник народного депутата».

— Вам куди? — запитав Ніколаіч.

— Не знаю, — відповів я, — мабуть, додому.

— Ми вас підвеземо, нам по дорозі. Коля, поїхали.

Водія теж звали Коля. Схоже, в них це була обов'язкова умова при отриманні роботи. Якщо ти, скажімо, не Коля, шанси влаштуватися до них сильно зменшувалися. Поруч із Колею, на сусідньому кріслі, валявся старий Макаров, із якимись насічками на руків'ї. Я ще подумав, що таке легковажне ставлення до зброї обов'язково має призвести до чиєїсь смерті.

— Двері, — незадоволено сказав Коля.

— Що? — не зрозумів я.

— Двері зачини.

Я зачинив за собою двері, й джип рвонув у кущі. Коля їхав напролом, мов ішов по компасу, не особливо зважаючи на дорогу. Прокотився дитячим майданчиком, виорав колію коло дискотеки, де я вперше займався сексом, вистрибнув на бордюр і вивалився на дорогу. Але й тут не шукав легких шляхів, вивернув у якийсь глухий провулок, де замість дороги лежала бита цегла, вигріб якимось будівництвом і, перемахнувши через яму, викопану під фундамент, виїхав на трасу. І весь цей час Коля слухав якусь важку гітарну музику, якихось раммштайнів чи щось таке.

— Ховаєтесь від когось? — запитав я Ніколаіча.

— Ні-ні, просто Коля знає тут усі дороги, тому завжди зрізає.

Спочатку їхали мовчки. Потім Ніколаіч не витримав.

— Коля! — крикнув водієві, але той його не почув. — Коля, блядь! Вимкни цих фашистів! — Коля незадоволено озирнувся, але музику вимкнув. — Германе Сергійовичу, — почав Ніколаіч.

— Можна просто Герман, — перебив я його.

— Так-так, звичайно, — погодився Ніколаіч. — Я хотів із вами поговорити.