— І чому він не погодився?

— А ти б погодився?

— Ну, не знаю, — признався я.

— Я знаю. Погодився б.

— Чому ти так вирішила?

— Тому що ти, Германе, слабак. І припини витріщатись на мої цицьки.

Я справді вже деякий час розглядав її сукню, виріз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Під очима в неї пробивались зморшки, це робило її обличчя симпатичним. Сорока років їй напевне не даси.

— Просто це не моє, Оль, розумієш? — я пробував говорити примирливо. — Я в його справи ніколи не ліз.

— Тепер це і твої справи.

— А ти, Оль, продала б її, якби це була твоя заправка?

— Пастушку? — Ольга замислилась. — Я б її краще спалила. Разом із усім металобрухтом.

— Що так?

— Германе, — сказала вона допиваючи, — є дві категорії людей, яких я ненавиджу. Перша — це слабаки.

— А друга?

— Друга — це залізничники. Ну але це так, особисте, — пояснила вона, — просто згадала.

— І до чого тут Пастушок?

— Та ні до чого. Просто я би не стала прогинатись під нього. А ти роби, як хочеш. Зрештою, це твій бізнес.

— В мене, здається, немає вибору?

— Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.

Я не знайшовся з відповіддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.

— Знаєш, — сказала Ольга, коли мовчанка затяглась, — тут поруч є дискотека.

— Знаю, — відповів я. — Я там колись уперше займався сексом.

— О? — розгубилась вона.

— До речі, в цьому барі я теж колись займався сексом.

На Новий рік.

— Мабуть, даремно я тебе сюди привезла, — подумавши, сказала Ольга.

— Та ні, все гаразд. Я люблю цей парк. Ми, коли у футбол грали, завжди приходили сюди після гри. Перелазили через стіну стадіону і йшли сюди. Пити за перемогу.

— Уявляю собі.

— Оль, — сказав я, — а якби я раптом надумав залишитись? Ти б працювала на мене? Скільки тобі платив брат?

— Тобі, — відповіла Ольга, — у будь-якому разі довелося б платити більше. — Вона дістала телефон. — О, — сказала, — дванадцята. Мені час іти.

За портвейн заплатила вона. Всі мої спроби розрахуватись проігнорувала, сказала, що добре заробляє і що не потрібно цього жлобства.

Ми вийшли на вулицю. Я не зовсім розумів, як бути далі, проте й питати її про щось іще бажання не було.

Раптом телефон її запищав.

— Так, — відповіла Ольга. — А, так, — голос її враз набув якоїсь відстороненості. — Так, зі мною. Дати йому слухавку? Як знаєте. Біля фонтана. — Ну ось, — сказала, ховаючи слухавку. — Сам із ними й поговориш.

— З ким?

— З кукурудзяниками.

— Як вони мене знайшли?

— Германе, тут узагалі мало людей живе. Так що знайти когось зовсім не складно. Вони просили