Оскільки саме я вважався її офіційним власником. Брат, чогось остерігаючись, ще років п'ять тому завбачливо оформив усю документацію на мене. Стосунки у нас із ним були довірливими. Він знав, що навіть коли я захочу зробити із його бізнесом щось погане, то все одно не зумію, тому просто попросив не хвилюватись і підписатися в належних місцях. Надалі він навчився підробляти мій підпис, тож я навіть не знав, як там у нього справи, які податки він сплачує і які має прибутки. У нього були свої проблеми, а в мене до останнього часу проблем узагалі не було. І ось раптом виявилось, що їх, проблем, у мене насправді ціла купа. І потрібно було якось їх вирішувати. Можна було, щоправда, на все це забити. І теж звалити в Амстердам.
Найгірше, що брат нічого не сказав. І як тепер бути, я навіть не здогадувався. Ще кілька днів тому я вважався вільним і незалежним експертом, котрий боровся незрозуміло з ким за демократію, а тепер ось на мені висіла нерухомість, з якою потрібно було щось робити, оскільки брата поруч не було і підробляти за мене підпис не було кому.
Так чи інакше, потрібно було йти до цієї їхньої Ольги й хоча б щось дізнатись. Додому я сьогодні не потрапляв ніяк. Краще зателефонувати Льоліку й попередити. Я зайшов до будки. На стіні висів телефонний апарат. Підійняв слухавку.
— Не працює, — Коча стояв на порозі й дивився на слухавку в моїй руці. — Я ж говорив тобі.
— А мобіла в тебе є?
— Є. Але теж не працює, — відповів Коча.
— А в Травмованого?
— В Травмованого є. Але він не дасть.
— Хуй там не дасть, — не повірив я і, відіпхнувши Кочу, пішов у гараж.
Травмований устиг перевдягнутись у синю спецівку й натягнути на голову чорну беретку. Перед ним похитувалось, підвішене на корбі, якесь залізо, яке Травмований обмацував, як різник коров'ячу тушу.
— Шур, — сказав я, — дай мобілу. Я тут у вас до завтра лишаюсь, треба своїх попередити.
— Лишаєшся? — подивився на мене Травмований. — Давай. Тільки у мене грошей на рахунку немає, так що болт.
— А звідки можна зателефонувати?
— Сходи на телевежу, тут недалеко. І не заважайте мені, блядь! — крикнув він услід.
Я обійшов будку, оминув вагончик і стежкою пішов уперед. Спустився в балку, виліз на гору і, продершись крізь малинові хащі, вийшов на асфальтову дорогу, що вела від траси. Підійшов до огорожі, котра тяглася довкола телевежі. На воротах було написано «Вхід заборонено».
Проте самі ворота були відчинені. Пройшов на подвір'я.
Доріжка вела до одноповерхового приміщення, в якому, очевидно, і знаходився пульт керування, чи що там є на телевежах. Сама вежа стояла віддалік, обсаджена квітами та обплетена колючим дротом. З-за рогу вибігла стара вівчарка, підійшла, ліниво обнюхала моє взуття й пішла своїм шляхом. Жодної людини. Навіть якщо припустити, що за телевізійні трансляції тут відповідала вівчарка, обов'язками своїми вона відверто нехтувала. Я постояв, почекав, доки хтось вийде, і, не дочекавшись, підійшов до будинку. Двері були зачинені. Я постукав. Ніхто, ясна річ, не відповів.
Підійшов до вікна, зазирнув. Було темно і порожньо. Раптом зсередини виринуло обличчя. Я злякано відступив назад.
Обличчя враз зникло, почулись кроки, двері відчинились, на порозі стояла дівчинка років шістнадцяти. Мала коротко підстрижене чорне волосся, великі сірі очі й пластмасові сережки у вухах. Була на ній світла коротка майка й джинсова спідничка. На ногах мала легкі сандалі.
— Привіт, — сказала.
— Привіт, — відповів я. — Я Герман. Із бензозаправки.
— Герман? — перепитала вона. — Ти брат Юри?
— Ти його знаєш?
— Тут усі всіх знають, — пояснила вона.
— У вас телефон є? Мені зателефонувати треба, а у нас відімкнули. Коча говорить — за несплату.
— Знову цей Коча, — сказала дівчинка й відступила вбік, пропускаючи мене.