чиєсь водійське посвідчення.
Здалеку з цього всього витворювався химерний візерунок, мовби хтось довго знущався над фотошпалерами. Зблизька в очі кидалось безліч деталей: пожовклий папір газетних вирізок, виколоті очі манекенниць, свіжорозлитий клей і темно-багряні краплі полуничного джему, схожі на загуслий лак для нігтів. І все це поєднувало якесь спільне тло, глиняно-салатове наповнення, дрібно покреслене літерами і знаками, ламаними лініями й кольоровими перепадами.
Я довго придивлявся, але не міг зрозуміти, в чому тут річ.
Зрештою, підчепив пальцем дембельський портрет Кочі й, потягнувши на себе, відірвав. Під фото знаходилась велика літера С. Це була карта. Скоріше за все, Радянського Союзу, і скоріше за все, географічна: суглинок — це Карпати, Кавказ і Монголія, салат — тайга і Прикаспійська низовина, там, де суглинок тверднув, беручись крейдяною сухістю, — мали бути пустелі. Тихий океан був темно-синій, Північний — блакитно- слюдяний. На місці Північного полюса висіла гола баба з відрізаною головою. Гурток юних краєзнавців. Я провалився в тишу.
Прокинувся я від чиїхось голосів, і голоси мені відразу не сподобались. Швидко зіскочив із канапи, вийшов надвір.
Голоси лунали від заправки, кричало відразу кілька чоловік, я впізнав лише переляканий голос Кочі.
Коло будки на кріслах сиділи розкинувшись два чуваки в піджаках і джинсах. Один був із краваткою, інший — схоже, головний — із розстебнутим комірцем, один у кросівках, інший, головний — у шкіряних черевиках. Третій чувак, у джинсах та адідасівській куртці, тримав Кочу за шкірки і час від часу сильно ним струшував. Коча щось заперечливо скрикував, чуваки на кріслах починали сміятись. Ага, подумав я, і ступив уперед.
— Ей, — покликав, — шо за діла?
В'їбу першого, подумав, а там у разі чого втечу. Тільки з Кочею що робити?
Чувак від несподіванки випустив Кочу, той упав на асфальт. Двоє на кріслах незадоволено подивились у мій бік.
— Шо за хуйня? — сказав я, уважно підбираючи слова.
— А ти хто такий? — бикувато запитав той, що трусив Кочу.
— А ти? — запитав я його.
— Ей, доходяго, — чувак буцнув ногою Кочу, що сидів коло нього на асфальті й розтирав шию. — Хто це?
— Це Герман, — сказав йому Коча, — Юріка брат. Власник.
— Власник? — перепитав старший і повільно підвівся.
Другий, у краватці, підвівся слідом за ним.
— Власник, — підтвердив Коча.
— Як це власник? — не зрозумів головний. — А Юрік?
— А Юріка немає, — пояснив Коча.
— Ну і де він? — незадоволено перепитав головний.
— На курсах, — сказав я, — підвищення кваліфікації.
Боковим зором я помітив, що від траси звертає легковик, вся надія була на нього.
— І коли він повернеться? — головний теж побачив легковик і говорив усе менш упевнено.
— А ось підвищить кваліфікацію, — сказав я йому, — і повернеться. А шо за діла?
Легковик вискочив на майданчик перед заправкою і, протяжно заскрипівши, пригальмував. Курява спала, і з машини виліз Травмований. Окинув недобрим поглядом компанію й рушив до нас. Підійшовши до будки, зупинився, нічого не говорячи, але уважно за всім слідкуючи.
— Так шо за діла? — перепитав я про всяк випадок.
— Бензин бодяжите, — зі злістю в голосі відповів головний.
